В селі на Миколаївщині, де нема людей…
Там щохвилини луплять «гради»,
Але для наших матерів нема чужих дітей.
Я їв червоний борщ і теплий хліб
І обіцяв, що буду захищати далі.
Тій жіночці забракло слів
І очі вмить вологі стали.
Я їй сказав: «Ви, мамо, не журіться.
Ваш син вашу родину захища!»
Вона мені сказала тихо: «Помоліться.
Бо вже у Господа його душа…»
І стисло мені груди, й додалось жалю,
Я телефоном подзвонив до мами.
Я подзвонив і нагадав, що я її люблю,
І перемогу обіцяв, у що би то не стало.
Скупу сльозу пустив навіть мій тато.
«Ти маму обійми і поцілуй…
Мене сьогодні годувала чиясь мати.
Тому, як  бачитимеш наших – теж їх нагодуй».

Автор: Валерія Коломієць