Кажуть, що завтра Ігоря Білевича мають привезти додому у Глухів. Якраз на його 51 день народження. Загинув він під Лиманом.
Білевич з тих, хто еліта. Вища проба. Хто золото і брильянти. Космос. Ігор не просто творив Україну і її державність, він був нею. Для нього не було “все так складно… “. Для нього все було просто і ясно.
Я маю написати ці слова, бо вони треба не йому, а мені. Ми мали честь бути близько знайомими, тому я особисто до останнього змушувала себе не вірити у те, що сталось.
Майстер народної творчості, різьбяр. Один з небагатьох в Україні. Його роботи вишукані, як і він сам. Прості і міцні, як він. Красиві, як він. Надійні, як він.
Він точно не любив війнушки, армію, дисципліну. Був творчою людиною, проводив фестивалі, вчив студентів, займався козацьким двобоєм з дітьми. Але 24 лютого пішов воювати як справжній чоловік (перед цим кілька років тому доцент ГНПУ отримав повістку і був мобілізований в зону АТО). Був там, де мав бути.
Господи, навіть не смію питати, чому саме Ігор. Значить, так треба. Бо є тисячі інших святих наших захисників.
Впевнена, що тепер і в раю всі наші будуть з ложками)))
Щиро співчуваю Світлані Білевич. Переживаючи болючу втрату вона демонструє неймовірну гідність як дружина загиблого героя. Вони були прекрасною парою.
Дякую долі, що мала честь зустріти в житті таку людину.
Оксана Коваленко
