Вона біжить до сина…

Це фото не дає мені спокою,
Це фото проникає в мої сни.
Біжить вона на зустріч ледь живою –
Везуть її синочка із війни…

Жива стіна людей біля дороги,
Всі на колінах, квіти у руках.
Біжить вона, підкошуються ноги,
А сльози водоспадом по щоках…

Її дитя, її любов, опора,
Вертає, та двохсотим вантажем.
Погляньте – це і є те , справжнє горе,
Переплелися смуток, біль і щем…

Вона біжить зібравши усі сили,
Всі нерви намотавши на кулак.
Сусіди із росії сина вбили,
Прийшли звільняти і звільнили так.

Ридає мати над холодним тілом,
Благає сина про одне -” Вставай!
Хіба ж для цього я тебе ростила?
Не залишай одну! Не залишай!

Не зможу жити, сину, я без тебе!
Ти світлом був для мене у вікні.
Якщо ідеш, візьми з собою в небо,
Бо на землі не жити вже мені… ”

А він лежав – холодний, нерухомий,
Сказати б що, та кам’яні вуста.
Душа прошепотіла -” Я вже вдома…
Не плач, моя голубонько Свята…

Не плач, я буду завжди із тобою –
Я соняхом проб’юся навесні.
Я буду, мамо, вітром і грозою,
Не плач, а краще усміхнись мені.

Я знаю, мамо, скоро Перемога!
У наших хлопців віра й стільки сил!
Не соромно, коли прийду до Бога –
Святую землю нашу боронив! ”

Повз фото це пройти без сліз не сила,
Не забувайте там, де тишина –
Герої кожен день складають крила!
На землях України йде війна!

Автор : Кравченко Віолетта