У війни не жіноче обличчя», – писала свого часу білоруська письменниця і журналіст Світлана Алексієвич. Втім, тепер із цим висловом можна посперечатись. Коли на Донбасі почалась війна, чимало українок стали на захист держави і роблять це не гірше від чоловіків. Одна із таких – вінничанка Євгенія Обертинська. Тендітна жінка, мама двох дітей, обрала, мабуть, найнезвичнішу спеціальність — сапер. І вона одна така в нашій армії – леді в берцях, яка не помиляється двічі.

На Різдвяні свята боєць з позивним Нюша приїхала на кілька днів до своєї родини та в інтерв’ю нашому журналісту розповіла, чому взяла до рук зброю, як воює пліч-о-пліч із чоловіками і за чим найбільше сумує далеко від дому…

– За фахом я бухгалтер, але пропрацювала не більше півроку. Коли народила дітей, стала займатись дітьми. Тоді почався Майдан, – каже Євгенія. – Їздила у Київ, плакала, бо відчувала якусь провину перед тими, кого вбили. Це й, мабуть, підняло мій дух патріотизму. Бо раніше я ходила до російської школи, мій батько із Донецька, і я завжди казала, що “русская”. Тепер пишаюсь, що українка! А вже у 2014 році, коли Росія стала воювати і до вінницького шпиталю привозили поранених, відвідувала їх. Важко було дивитись, коли двометровий дядько лежить без рук та ніг…

– Не кожен йшов на контакт. Був хлопчик, якого найбільше доглядала. Молодий хлопець, снайпер влучив йому в голову. Він до останнього не зізнавався рідним, що на війні. Ми його виходили і відправили додому. Дзвонила матір бійця і дякувала, було дуже приємно.

– А як на війну потрапили?

– Ще в 2014 році я пішла до військкомату і записалась у добровольці. Хотіла захищати рідну землю, бо відчувала, що там більше потрібна. Мені дали повістку, вдома були всі проти. Просили йти займатись чимось іншим, аби не на війну. Родина першого разу мене відмовила. Випадково познайомилась із водієм Василем Нечипоруком, який їздив на війну, возив допомогу. Спочатку не хотів мене брати, бо жінка. Два тижні телефонувала і вмовляла. Школа №22, де мої доньки навчаються, зібрала близько 2 тонн продуктів, медикаментів, засобів гігієни. І ми поїхали в бік Бахмутської траси. Потрапили під обстріли “Градів”, але це мене не зупинило – їздила знову і знову до наших захисників. Два роки я пробула волонтером. 19 грудня 2016 року ми проїхали на промзону Авдіївки і я попросила комбата 72-ої бригади взяти до себе. Дав мені направлення в «учебку» в Десну. Підписала контракт на службу. Рідні вже не змогли відмовити. Змирились. На полігоні здобула військову спеціальність стрільця, помічника гранатометника. Мене прикріпили до 53-ої бригади. Цікаво, що спочатку не хотіли відправляти в окопи. Проте я наполеглива, випросила в комбата й потрапила на нульові позиції — Світлодарську дугу. Пішла у сапери. Навчалась по ходу справи на справжніх боєприпасах, і за це щиро вдячна командиру саперного відділення. Вночі ми виходили на підриви, ставили міни. Вдень – практика відразу на полі бою. Вперше ми пішли знімати кероване поле, але нас обстріляли. Куля пролетіла за кілька сантиметрів від мого обличчя. Ми все покинули, всі подерті та в крові ледве вибрались. Наступного дня пішли позабирати всі боєприпаси. І, як на зло, сіла рація… Ворог цим скористався і обстріляв мінами 80-го та 120-го калібру.

– Як на вас реагували воїни-чоловіки і скільки ви пробули на передовій?

– З других рот спочатку сумнівались: що я зможу зробити, до того ж блондинка. Побратими мене захищали. Казали, що я виконую такі завдання, які не всім чоловікам під силу.

Сім місяців була на передовій. Не вистачало моїх дівчат — 9-річної Яни та 15-річної Даші. Бо тато є тато, а маму ніхто не замінить. І в кінці травня один із телеканалів запропонував проект – поїхати до дітей на останній дзвоник у школу. Я дуже зраділа і погодилась. Про свій сюрприз нікому не розповіла. Дівчата якраз були на лінійці, і тут я виходжу у формі. Доньки спочатку не зрозуміли, що це я, а тоді плакали, обнімались та цілувались. Ми провели день, а вночі я знову поїхала на війну. Дорогою – сльози, важко було знову залишити дівчат. А вони без мене швидко подорослішали. Їсти стали готувати, прати, заплітатись. Діти знають, що воюю. Кажуть, що я в них герой. Перед кожним завданням дзвонила їм, бо знала, що можу не повернутись… Це найболючіші моменти.

– А були жіночі сльози на війні?

– Так. Бо було неприємно, коли чоловіки жартували, що я, наче, не вмію мінувати. Відповідала, що хай підуть зі мною і подивляться. Та не йшли. Завжди плачу після розмови із дітьми чи коли дивлюсь фото. У мене “смертник” із фотографіями дівчаток. Вони – мої талісмани. Знаєте, війна зробила мене більш м’якою. Ми кричимо за оцінки, за загублені телефони. Це все такі дрібниці в порівнянні із тим, що робиться на передовій. Я б віддала зараз десять телефонів, аби бути поряд з дівчатками і щоб над головою не гупало.

– Що найважче у роботі сапера?

– Носити міни. Протитанкова важить 10 кілограмів. Дві міни я несу, більше взяти фізично не можу. А ще ж маю бронежилет, каску, автомат. Тобто несу 37 кілограмів при вазі 50. Вже раз лежала у шпиталі, бо зірвала спину. Проте я вже не буду сапером, бо в 1991 році прийняли закон, що жінка не повинна ним бути. І мені заборонили. Хоча дуже жаль, я люблю свою роботу і виконую її на совість. Знаєте, це дає певну дозу адреналіну, коли ти попереду всіх, тебе бачить ворог… Тепер мене перевели до гранатометників. Але впевнена, що з цим також впораюсь.

– Коли ж настане такий бажаний мир?

– Я не знаю. Навіть якщо ми поставимо крапку у стрільбі, то дуже довго підніматиметься моральний дух. Ще не одне десятиліття треба, щоб місцеві відкрили очі на все, що відбувається. Всі українці повинні зрозуміти, що у нас війна, треба об’єднатись і підтримувати один одного. Цього я і бажаю всім землякам.

Ще два роки Євгенія Обертинська буде служити за контрактом. Після того хоче повернутись до Вінниці і присвятити себе родині. Чи продовжить волонтерську справу — Нюша не знає. Проте ми впевнені, що точно не залишиться байдужою до всього, що відбувається у країні… Бо така вона — небайдужа і сильна.