Ви ніколи не приїдете на могили батьків, ви ніколи не побачите рідне, бо рід вас уже прокляв… Ви ніхто, бо вас не чути й не видно… Зневажаю!

Звертаюсь до вас, сучі сини й дочки! Ті, що пихато з’їжджалися щоліта попити свіжого молока й пожерти молодої картоплі в батьківській хаті. Що звисока дивились на тих, хто сіяв, орав, зберігав…

Коли ж ви зрадили? Чи тоді, коли залишались паршивими прапорщиками? Чи тоді, аж тоді, коли записували своїх дітей руськими? Чи тоді, коли так поблажливо патякали про те, а що ми тут бачили…

А ти, офіцерня без гідности й чести , вивчена вбивати й не навчена совісти! Ти віддаєш честь прапору, який в аватарці виставляєш у день нападу на твою Вітчизну… А в тебе там ще жива мама, якій не поталанило вмерти до твоєї ганьби! Що ти думаєш…

Зреклися свого, а чужому ви не треба.

У нас сонце встає над Чутянським лісом, а викочується в Мамаїв яр. Так було завжди , і так буде!  Ви у чужих В’ятках, Вологдах, Воркутах, Сахалінах, Нижніх Новгородах будете несвоїми завжди, бо ви прокляті місцем свого народження…

Ви маєте якісь там квартири – але не маєте храму в душі; у ваших жилах жидєнькі щі, а не козацька кров…

Ви не вийшли проти війни. Не за нас – за вас стоїмо ми. Ви не зупиняєте хворого бункерника, який плює на світ – гріш вам ціна.

Автор Василь Невідомий