Вірші вінничанки Людмили Любацької – то лише одна грань її численних обдарувань на праці на громадській ниві.
Вона пише полотна в дусі імпресіонізму, виступає як літературознавець, досліджуючи творчість М.Коцюбинського та сучасних письменників, і видає про це книги, знана і як майстриня народно-прикладної творчості. А ще вона віцепрезидент громадської організації «Русалка Дністровая», заступник редактора культурологічного альманаху «Русалка Дністровая», член національних спілок України: письменників, журналістів, краєзнавців. Очолює Вінницьку крайову організацію Спілки слов’янських письменників України, яка має міжнародне поширення.
Що ж до поезії, то вийшли у світ дві книги Людмили: «Кровообіг» та «Неначе молитву, несу хризантеми». Їх авторка вже стала лауреатом Всеукраїнської літературної премії імені М.Коцюбинського, премії імені Віктора Тимчука та «Кришталева вишня».
***
Ти – як причастя,
моя пречиста,
зерня цілюще – до слова слово,
мово матері,
мово дитинства,
мово любові,
Мово…
Треба розради,
смутна година,
адже в житті не усе чудово –
пісня приходить,
твоя дитина,
Мово…
Треба надії,
як же без неї
душу, мов хату, убрати святково? –
ти свої мальви нахилиш
й лілеї,
Мово…
Ти в колисковій
для мого сина
і у печалі
по мамі тризни…
Бути без тебе,
Моя глибинна, —
це, як без Бога,
як без Вітчизни.
Чорний шлях
Помину Замостя, П’ятничани –
острівці батьківської землі…
Далі – Чорний шлях гуде ночами,
непомітний у нічній імлі.
Ніц нікого тут не може бути,
та гуде… Не бачу ні сліда –
тільки тіні предків незабутих
в Крим жене безжалісна орда.
Всіх їх заарканили татари,
збивши у беззахисну юрму….
…а іще червоні комісари
люд женуть на люту Колиму,
не даючи жодному й присісти,
хто помре – поглине ковила…
…а іще під танками фашиста
молоді розтерзані тіла…
Йдуть і йдуть, роковані роками,
йдуть мовчазно, затаївши гнів…
…а іще вози із буряками,
по війні, в упряжці із корів…
Чорний шлях…
Чому так серце б’ється,
наче вість отримало лиху?
Швидше за усе, йому здається:
ми й тепер на Чорному шляху.
Сьогодні
Пора проклять, прокльонів і поклонів,
Коней загнав безглуздий п’яний час,
Й ті, що ішли між ваших всіх загонів,
Тепер стоять й дивуються на вас.
А диво – що не бачите облуди,
Яка немов затягнута петля,
Й забули люди, що вони лиш люди,
Та й то лиш, доки носить їх земля.
Людмила ЛЮБАЦЬКА
