Ви бачили скільки їх?! Тих Прапорів над могилами… Тих могил Героїв… Молодих, красивих Героїв Вінниці…

А ви пройдіться між тими могилами. Загляньте у дати на табличках хрестів – 20, 28, 32, 35… років хлопцям. А портрети! Які ж гарні портрети під вишитими рушниками! Один посміхається, як Сонце! В іншого погляд аж душу вивертає! Та з них картини писати! Найкращі! Йдуть найкращі… Не може відпустити у засвіти свого найкращого чорна та темна вдова. Вона знову на цвинтарі і знову оплакує коханого чоловіка. Мовчки… Вже й сльози Сабарівські вітри висушили… А вона все плаче…

І батько старенький щодня провідує сина… То впаде на могилу, наче хоче зігріти своїм теплом… То підіймає очі у небо: “Чому, Господи, забрав його – молодого, а не мене? За що?” А у відповідь тиша… Лише трикратний залп з автоматів за ще одним Героєм розриває цю страшну тишу… Тут глина падає у яму за труном… І ридання…

Все ... Закопали... І лиш Прапор в обіймах матері. Жовто-блакитний стяг, за який віддав життя її син-Герой... Яким покрили труну... Який тепер майорить над його могилою... А скільки ж тут цих Прапорів... І скільки ще буде?..

Ось ціна нашої свободи...

Людмила Поліщук