У Олександра позивний Чемпіон. Він — полковник спецвійськ. Більше нічого сказати не можу. Хоча в реальному житті він дійсно чемпіон світу. Його дружина — до війни успішна бізнесмен. Власниця турагенcтва і автопарку туристичних автобусів, мийок і магазинів у тому ж Бахмуті. І все це вона здобула ще до одруження з Олександром. У них були перші шлюби. І є діти від них. Але вже встигли разом побудувати своє гніздо і дім за містом. Мали і квартиру. Весілля було, як і у всіх — з ріками «Артемівського» шампанського.
– Бо ж як без нього — у нас же завод цього легендарного вина — жартує Олеся. Хто не знає, Бахмут — це колишній Артемівськ.
Олеся з гордістю розповідає про своє місто. Успішні промислові гіганти. Стратегічні підприємства. І опускає очі, щоб витерти сльози, бо там уже майже нічого не залишилось. Ворог гатить, як навіжений, і мститься за невдачі.
Бахмут — найгарячіша точка України. Ну хто цього не знає?! Тут пуп цієї війни і заболяне самолюбство путлера. Бо ж вже 8 місяців не можуть взяти це легендарне місто. Його боронять леви! А на них суне, здається, нескінченна лавина зібраних з усіх усюд елітних підрозділів. І зеків армії «Вагнера» на нульовці. Там вже полягло таких 8000. Земля встелена штабелями трупів. А вони все наступають і наступають. Кухар Путіна і командуючий цією приватною армією дав слово фюреру взяти за будь-яку ціну колишній Артемівськ до 15 жовтня. Позвозив з усієї Росії зеків. І що? Яке сьогодні число?
Олеся виїздила з міста з мамою, бабусею та 9-річною донькою на бусику ще зранку 24 лютого.
– Вела за собою 10 автобусів власного турагентства, загружених земляками-біженцями. Підбирали всіх… Але не могла довго крутити руль… Бо була на 9-му місяці вагітності, і до пологів був тиждень…
Чоловік вже був на бойовому посту і боронив Україну. Тому ми їхали самі. Прощались, як востаннє… бо хто знає. Донечка, яка мала народитись, була пізньою дитиною, першою спільною у нас із Сашею Тому я не могла втратити її ні за що на світі.
І ось довгоочікуваний Дніпро. Ми поткнулись найняти квартиру… І знаєте, скільки з нас здерли, дізнавшись, що ми із Донеччини? 2000 за добу… Тобто 60000 за місяць.
Я вже не мала сил закликати до совісті… Тільки б до подушки. Другий «сюрприз» чекав наших водіїв, які дві доби не спали і вивозили з-під обстрілів людей. Вони не мали куди поставити автобуси, тому заїхали у двір, де ми наймали квартири.
– Дивіться, ухилянти, позвали до себе цього путіна, а тепер ховаються від війни… Треба сповістити СБУ, — кричав якийсь дебелий місцевий житель… Я пам’ятаю ще, як вибігла… Щоб ви розуміли, в більшості з цих водіїв вже або будинки розбомбили, або й рідних із ними… І саме на прохання наших правоохоронців вони валились з ніг, але рятували людей.
Далі був інший «сюрприз». Мені був припис народжувати під особливим наглядом лікарів. Ну, в обласній лікарні, щоб ви розуміли. Але там місць не було… А у звичайних — у бомбосховищі… Раптом що — ніякої реанімації і допомоги… Вирішила не ризикувати.
У приватному Центрі матері і дитини я народжувала не у бомбосховищі. Але те, що мій чоловік щохвилини ризикує і тримає фронт — щоб ці лікарі не виявились в моїй шкурі і щоб могли на пологах заробляти – нікого не розчулило. За мої пологи я заплатила 3500 у.о. без всяких знижок.
Зрозуміло, що потім знайшлись чоловікові побратими, їхні рідні. Але й досі я оплачую за найм квартири 800 у.о.
Тому, закликаю, не судіть однобоко. Є і серед біженців ще ті екземпляри «вати»… Але є і жлоби серед тих, хто їх приймає…
Знаєте, була у моєї мами подруга Ніна. Вона наша сусідка. Я знала її з дитинства. Тому мама щоразу, як їхали евакуаційні машини до Бахмута, все просила знайти і забрати тітку Ніну.
Знаходили, а вона все відмовлялась. Мовляв, майно… Навіть чоловік своїх підлеглих посилав допомогти тітці цій зібратись. Та тільки мамина подруга виявилась «ждункою»… Ще одну знайому агітувала нікуди не їхати, бо як прийдуть «наші», буде вона в «ДНР» і матиме дві пенсії — від України і рф. А там таке є! І тому треба про це подумати нам. Бо саме таких «ждунів» дійсно чимало на Донбасі.
— У нас там пекло, — продовжує Олександр, який вирвався на три дні, щоб охрестити донечку Алісу. — Чому так назвали? Бо хочемо дива — красивого і швидкого, в яке перетвориться наше життя після перемоги.
Сказавши «до побачення» цій прекрасній подружній парі, я поставила за мету розповісти про цих героїв вже з прізвищами та іменами після перемоги. Якщо доживу. Бо Олександр поїхав продовжувати боронити Україну в найгарячішій точці України, де він вже 9 місяців, а місто Бахмут – руїна.
Олеся продовжує евакуйовувати зі своїм волонтерським центром українців із найнебезпечніших точок і навідріз відмовилася виїхати закордон. Хоча донечці ще й року немає.
...Ми так уміємо розповідати про біженців, які погані та невдячні деякі із них.. А ми які? Судячи із фактів, названих цими реальними людьми?
Тетяна Редько
