І біль, і сльози… а ще більше гніву! Неможливо спокійно дивитися на таке… ХХ1 століття! Люди покидають власні домівки, де все дороге і рідне серцю, святе пам’яттю поколінь…
Боже, зупини це!
Світе, отямся!..
Тремтіли руки і сльози туманили очі,
Старенька у відчаї притисла руки до грудей.
Нікуди, нікуди вона їхати не хоче,
Хоча в селі вже не лишилося людей.
В дворі чарують квітом хризантеми,
Лиш пес на прив”язі в неспокої стриба.
Куди ж його зла доленька поверне,
Відчув, що наближається біда.
Бабуся в розпачі не знає, що робити,
Дожити віку не судилось в своїй хаті.
І серце плаче болісно до крику,
Й немає сил вже Господа прохати.
В старенькій хаті чепурненько й світло,
Панує затишок і спокій, мов в раю.
Святі ікони на стіні привітно,
І сонця промені на стінах виграють.
Хатину цю для діток будували,
Коли побрались у щасливім шлюбі.
Внучата й правнуки щоб сміхом наповняли,
Й вогонь палахкотів у теплій грубі.
І завжди пироги пахтіли на столі,
Гостей бабуся радо зустрічала.
Єдиний син загинув на війні,
А донечки, на жаль, вона не мала.
Внучат з невісткою десь за кордоном приютили,
Дали їм захисток й тепло сердець.
Щодня й щоночі Господа молила,
Щоб цій страшній війні прийшов кінець.
Надію мала у душі, що стріне,
Внучат пригорне ніжно до грудей,
ЇЇ оселя щастям зарясніє,
І буде все, все буде, як в людей…
Чекають воїни-рятівники надворі,
Й стискають від безсилля кулаки.
Та знають, що агресора розгромлять,
Лишень від ворога бабусю їм спасти…
Надія Василега
