Ліс начитав мені вірші,
Слова почуті в  дивній тиші.
Вони, як зародок в душі,
Як шлях, що нам дається звище.

Неначе хтось прошепотів
Це одкровення із діброви.
Щасливі миті у житті-
Це дні буденно-кольорові…

Є пам’ять навіть у дерев,
Про літо, дощ, що листя миє.
Бо хто надію  відбере,
У тих, хто мріяти уміє?

А я тут мрію, я живу,
Хоч осінь вже така плаксива.
Я ще тримаюсь на плаву,
Бо мрійниця і тим щаслива…

Хоч спить глибоко сон-трава,
Я бачу сонце й клаптик неба.
Знов вдих і видих, я жива,
А що для щастя людям треба?

Алла Боровська
Фото Сергія Хіміча