Тут в мене в коментарях розгорнулась дискусія, що робити з російськомовними українцями після Перемоги і якою має бути політика держави щодо них.

Розкажу вам історію, яка трапилася нещодавно з нами, коли ми поверталися з Боснії і Герцеґовини.

Можливо, вона розставить усі крапки над «і».

Переліт з БіГ був виснажливим. Ми летіли з пересадками майже цілий день. Були втомлені і роздратовані.

І ось по прильоту у Варшаву, коли ми якраз забирали свої валізи і вже щасливі обговорювали, хто і як буде добиратися до своїх рідних міст в Україні, до нас підійшла жінка.

І така вся натхненна каже:

– Дєвочкі, слава Богу! Я вас нашла. Памагітє, пажалуйста. Я патєрялась.

Тут наша жвава бесіда з дівчатами перервалась і настала 30 секундна пауза… Ну, я не розгубилась і кажу їй:

– Sorry, but we don’t speak russian.

І тут жінка почала доставати паспорт України і каже:

– Дівчата, я ж своя. Просто я з Бессарабії, і ми там звикли розмовляти російською.

Як ви зрозуміли, після цього ми їй з радістю допомогли.

До чого я це все описала.

Коли людині дуже потрібно, то навіть російськомовні украінці стають україномовними. Просто у кожного свої потреби. Хтось це робить через особисті переконання, сумління і патріотизм, а хтось – через жорстку необхідність, коли «дуже треба», щоб вирішити свою особисту проблему.

Вибачте, але я давно вже не розраховую, що всі мають робити все з особистих правильних ідейних міркувань. У кожного свій життєвий досвід, освіта і т.д.

Тому мовне питання вирішиться тоді, коли у державі будуть створені умови жорсткої необхідності, щоб кожен відчував гостру потребу розмовляти українською. Але це все має бути у правовому руслі і демократично.

Ганна Давиденко