Чому наші захисники на передку не пахнуть парфумами. І як нам бути із соціальною байдужістю та громадянським егоїзмом?

Про скандал у потязі “Дніпро — Київ”, коли наш військовий змушений був 6 годин простояти в тамбурі, вже сказано багато. І соцмережі вже встигли облетіти та стати вірусними десятки мемів про “ніжинок з тонким нюхом”, солдатських постів та відео скромного фронтового побуту. Особливо, коли щодня зранку до вечора тривають бої. Коли за кілька хвилин передишки не знаєш, що першим зробити: встромити розпечені від берців (24на7) ноги в якусь холодну калюжу, витерти з штанів кров товариша, котрого вразила ворожа куля і ти накладав йому турнікет?

Коли кожну хвилину навколо розриваються смертоносні рашистські міни та снаряди і, вибачайте, не можна елементарно сходити до вітру. Коли в шанцях по коліно багнюки і часом, аби вберегтися, потрібно в неї падати ниць. Коли розриває осколками живіт побратиму і ти хочеш його врятувати, не роздумуючи, як це пахне…

Це війна. Страшна трагедія. Війна за виживання нашої країни, нашого роду, нашу свободу, наші цінності і нашу людяність. Війна проти озвірілого окупанта, який прийшов убивати, грабувати та гвалтувати. Він ненавидить Україну та українців. Він бачить нас своїми рабами.

Він не питатиме чи комфортно вам у камері тортур з електричними дротами на геніталіях. ВІн не хвилюватиметься, як вам у тісному підвальчику, де напхано по 30 – 40 людей і не випускають навіть в туалет. Його не цікавить чи затишно вам без світла, тепла та води, чи під завалами житлового будинку після чергової десятитисячної ракетної атаки.

Цю навалу терористів треба зупинити. І ціною неймовірних зусиль та втрат, наші захисники, кожну хвилину ризикуючи своїм життям, дають відсіч окупанту. Щоб кожен з нас міг їздити в комфортному Інтерсіті, безпечно сходити в магазин, спокійно спати до самого ранку, стати зранку під душ, чи прийняти ванну.

Але шанці, бліндажі та вирви від снарядів – це не п”ятизіркові готелі. Війна не пахне, вона має запах горя, страждань і… смерті, яка чатує за кожним нашим воїном. То хіба це по-людськи нападати на солдата в потягу через “поганий запах”, коли в нього є всього пару днів, щоб в коротенькій відпустці встигнути хоча би посидіти в теплому вагоні, побачити своїх рідних, порадуватись за наше мирне тилове життя і знову податися під ворожі кулі?

Що ж трапилось у вагоні? Провіднику начебто поскаржились два чоловіки, які сиділи поруч з військовим, що від нього “поганий запах”. Чоту солдат, Віктор Іванович Якименко з вч А7107, який їхав потягом 731 став персоною нон грата для пасажирів? Чому його попросили вийти у тамбур? – запитують українці.

Нарешті в Укрзалізниці відповіли, чому військовий шість годин їхав у тамбурі стоячи.

В компанії кажуть, що перевірили ситуацію та переглянули відео з камер спостереженння. І керівник пасажирського напрямку АТ “Укрзалізниця” Олександр Перцовський написав пост з детальним розбором ситуації:

“Cпочатку коротко: якщо хтось розніжений їде зі своїм ноутбуком у нашому Інтерсіті, п’є собі гарячу каву і йому раптом заважає запахом військовий напроти, то єдине, що може він собі дозволити – то СТУЛИТИ СВОЮ ПЕЛЬКУ, ЗАКРИТИ НОУТБУКА, ТИХО ВИЙТИ НА НАЙБЛИЖЧІЙ ЗУПИНЦІ І ЙТИ ДАЛІ ПІШКИ… Бо їде він мирно в потязі саме завдяки таким військовим і завдяки тим, хто з ними завжди поруч і завжди на їхній стороні – залізничникам”, — написав Перцовський на своїй сторінці в Facebook.

В пості благодійної організації “Країна нескорених”, де вперше надали розголосу цю ситуації, вказувалось, що військового у тамбур вивели співробітники УЗ.

Однак, Перцовський написав, що цю інформацію спростували родичі самого військовослужбовця і додав: “Дуже прикро, що хтось додумав, ніби образила або вивела в тамбур військового залізничниця. Це не вкладалося в голові, і ми вдячні близьким воїна, що цю ганебну неправду спростували. Понад 8000 залізничників – у лавах ЗСУ, кожен рядовий залізничник – працює пліч-о-пліч із військом, на жаль, трапляється – гинуть і отримують поранення разом”.

Як пояснив Перцовський, в компанії ретельно перевірили ситуацію, переглянули 5 годин відео з камер у потязі та дійшли таких висновків:

“Словесна перепалка трапилась між пасажирами до того, як провідниця прийшла перевіряти квитки.

Коли стюарди помітили засмученого військового вже у тамбурі — кілька разів зупинялись, пробували заспокоїти, пропонували місця у вагоні 1-го класу.

“Що саме сказали пасажири нашому військовому — ми достеменно не знаємо, хіба що він сам вирішить, що цим варто поділитись. Але зрозуміло одне: те, що він почув, його ранило. Нам вистачає поранених героїв на полі бою, і кожен з нас точно має поводитись так, щоб наша поведінка зігрівала та підбадьорювала, а не ображала. А якщо так не вдається, то як написав вище – завжди можна закрити пельку і йти пішки!”.

Прийнято рішення, що УЗ подбає про цивілізоване вирішення таких ситуацій у майбутньому. Зокрема, проведуть тренінги для стюардів та провідників з психологічної допомоги.

Що ж, можливо, на УЗ і зроблять належні висновки, а як бути з чиновниками, які попри війну і всенародну підтримку ЗСУ, продовжують обкрадати бюджети громад та держави? Митники схематозять з євробляхерами, голови громад підгрібають під себе землю та списують гроші на неіснуючі ремонти та крадуть гуманітарку і покриваються подільниками-правоохоронцями… Лікарі продають довідки про фальшиву інвалідність, щоб втекти від мобілізації і виїхати за кордон… Промосковські батюшки роками безкарно агітують за “руський мір”. Навіть в армії ділки в камуфляжі вхитряються щось поцупити на кругленькі суми. А тут ще й розбрат та зневага до воїна у потязі через “зніжену чутливість” та відірваність від реального життя.

З такою “єдністю” нам буде набагато важче здолати ворога. В чиї б вуха вставити цю просту за логікою взаємозалежність?

Анатолій Петраченко