У Олени Підгурської з початку війни на фронт пішло 5 найближчих. Чоловік, брати та зять… Вручали повістку ще і шостому – сину. Але тоді вже втрутився чоловік. Ну, як так – в одних вся родина воює, в інших – ніхто…
– Олено, як ти? Як переносиш, що порадиш тим, у кого так само воїни на фронті, чоловіки, діти, онуки, хто їх чекає?
– Вірити, тільки вірити. Ми щоранку прокидаємось і молимось за них усіх. У мене з початку війни наче серце поділив хтось на ці шматочки для кожного, і в них вся любов до них, вся віра… Я наче пишу листи кожному щоразу і шлю їх через небо… Кожен день – як рік. І тоді кажу їм, що не сказала, якщо вдається по телефону, ні — то подумки. Ми так не вміємо цінувати тих, хто поряд… Спочатку думала, що не витримаю, ось візьме в якусь мить і розірветься серце. Часом мені здавалось, що через цю невідомість, коли не було вісток, йшли важкі бої, наші відступали, б’ючись за кожен метр, а мої всі були там, де найважчі ділянки фронту, я втрачаю глузд. Але сказала собі твердо – я маю дочекатись їх і перемоги. Я повинна, бо ж як вони без мене… І тоді стало легше…
Ну як може стати легше? Ти ж розумієш… а ще я гостріше стала відчувати і сприймати все, що поряд. Особливо несправедливість…
Ось у мене скільки служить, а ще сину повістку хотіли вручити, вже шостому. Чоловік, офіцер, вже не витримав, звернувся до військкомату – ну що ж це робиться? А дивлюсь, у деяких, навіть на нашій вулиці, сини, чоловіки, всі призовного віку – не пішов жоден… Зате бачу, як грузять тишком-нишком мішки всього… і знаю, куди їх везуть — щоб вирішувати питання із «бронею»… Так не можна – якщо усі по черзі, то усі…
Недавно мій чоловік отримав поранення — ногу розтощило… Бо ж з перших днів у найважчій точці був… А як військовий – у цій справі толк знає. То чому у військкоматах сидять здорові мужики і на фронт їх не посилають?! Нехай ось такі поранені, хто вже не може воювати, їх поміняють, а ці — на фронт… Так буде справедливо, так усі кажуть. А той, хто пройшов війну, вже куплятись не буде… Я знаю і вірю, що прийдуть мої, наші хлопчики і наведуть порядок в усьому. Бо вони заслужили…
– Знаю, що і у тебе є конфлікт і з родичами з окупованого ОРДЛО. Твоя сестра з 2014-го та її родина, особливо чоловік, підтримували росію. Всі говорили, що в них в соцмережах були написи: Путін, ми тебе чекаємо, ти ідеал нашого життя…
– Було таке, що крити. Сестра тримає, як вона каже, нейтралітет. А ось зять Вовка якось заглядає по відеозв’язку і кричить щасливо: «Привіт із вільного Донбасу». А я бачу: він в халаті, який ще 15 років тому в нього бачила. Тому й запитала, що дав йому той «вільний» Донбас, якщо він навіть халата нового не купив…
А племінниці — то взагалі окрема тема. Одна із них, Іра, що гостювала тут чи не щороку, заявила: добре, що нас бомблять, бо так ми відчуємо, як їм було в 14-му. Нібито ми, а не вони звали путіна… З того часу я і брати з ними не спілкуємось.
Знаєш, я навіть у церкву і такі, як я, піти не можемо. Бо вона в нас досі московського патріархату. Ось хлопчика-воїна привезли… У церкву не занесли, хіба це входить в якісь рамки? А люди стояли, дивились і мовчали. А ця ж церква у нас сотні років стоїть, стародавня, вона ж громаді належить, а не священнику. Ти не хочеш переходити – не переходь, а люди мають туди ходити і молитись не москві, кірілу, який благословляє війну, а Богу. І нормальною українською мовою. Щоб люди розуміли…
Мені розповідали, що рідний брат дружини священника із «матушкою», колишньою землячкою Інною, служать у Бєлгородській області, ну, там, звідки московські попи благословляють російських мобіків та іншу нечисть нападати на нас. Я коли побачила, які вони листівки з благословення їхнього митрополита РПЦ роздають, була шокована… Прямо закликають вбивати українців!
Я ж навіть з тією Інною, донькою нашого ексголови, до війни в друзях була у соцмережах. А далі вона там таке почала писати: «Слава россии. Верим в победу русских воинов. Ми гордимся тобой, русский солдат»…
Кажуть, вона там навіть їсти їм варить, тим солдатам, що там дислокуються, по типу нашої волонтерки… Тільки російська…
Як же так можна? Ну як? Ти тут виросла, тут твої батьки досі живуть. Брат був в АТО, поранення отримав…
А ще я хочу розповісти про односельчан, якими горджусь. Доля змусила багатьох наших жінок, вже давно, поїхати на заробітки до Італії. Ось вони там нашим конкретно допомагають. Одну таку хочу згадати, Майю Окаєвич. Її сина призвали. То вона не лише йому вислала кошти, але й 21 спорядження іншим воїнам… Наші земляки постійно збирають хлопцям на автомобілі, відправляють продукти на передову… Ось як війна показала обличчя кожного…
Але й є парадокси.
Всі знають, що багато наших земляків їздили на заробітки і до Москви. Але майже усі повернулись, бо ж як можна заробляти криваві гроші?
Я не можу зрозуміти тих, хто досі там на заробітках. А особливо матір одного із хлопців, Максима, який зараз на передовій, Люду.
Віриш, я періодично з ним здзвонююсь, якесь тепле слово скажу, постійно запитую, що передати… Хоча своїх там мала п’ятеро.. Бо ж знаю, наскільки передачі та тепле слово для цих захисників важливі… Але мамі, виходить, байдуже?! Важко таких зрозуміти…
Ще у нас є ухилянти, кого родичі встигли забрати за кордон, купивши липові довідки.
Сьогодні в теплі відсиджуються, а завтра повернуться, щоб посади хапати. То я про таких хочу сказати: виїхав — і там сиди. Бо ті, хто сьогодні кров’ю, потом і мужністю вигризають у ворога цю перемогу, завтра мають керувати цією країною. Тільки так ми зможемо не боятись, що ворог знову полізе на Україну.
Поділяє хто чи ні мої думки – це його справа. Але я живу у вільній країні і маю, слава Богу, он скільки захисників, тому говорю те, що думаю.
Спілкувалась
Тетяна Редько
