Миколі Григоровичу лише 85 років. І тільки тепер він, технар з дитинства, відважився відкрити загалу свою поетичну душу. Чоловіка добре знають у Вінниці. Адже тут він беззмінно пропрацював у трамвайно-тролейбусному управлінні з 1964 року.

Все своє трудове життя Анатолій Гончаренко присвятив електротранспорту. Колись працював у Донецьку, Києві.

Згодом запросили на роботу до Міністерства ЖКГ. Важким душевним потрясінням стала для чоловіка втрата коханої дружини. Каже, що туга за нею підштовхнула на якусь незнану раніше потребу висповідатись на аркуші паперу.

Ось так і зібралися вірші, які автор опублікував у чотирьох самвидавівських збірках. Сьогодні у Миколи Григоровича дебют у нашому виданні.

Солодкий полон

Я як звір в капкані,

Вільний птах у клітці,

Для душі окови

Я ношу в собі.

Я як раб-невільник,

В рабстві добровільнім,

Як заручник вічний,

Відданий тобі.

Та не дай же, Боже,

Вирватись з полону,

Бо на волі довго

Я ж не зможу жить.

Тож хочу, обпившись

Як меду, дурману,

Прикутим до тебе

По світу ходить.

***

Нема і не бувало іншої країни,

Яка б постійно в світі воювала

І кров людськую так жорстоко

І так безжально проливала.

Царям, генсекам, президентам

Хотілось якнайбільше підкорити

І до московського князівства

Земель країн суміжних приростити.

Так приростили від Карпат і до Камчатки

І за ісконні, за свої, вважають.

І поневолені народи жити

У рабстві, «руском мірє» заставляють.

А зараз президент-маніяк,

Що царюванням важко хворий,

Напав на Україну віроломно –

Заради «миру» і «безпеки» — так говорить.

Несе і смерть, і кров, і горе,

Страждають старики і діти покалічені.

Я певен, що недолюдка такого

Народи світу проклянуть навічно.

На марші, за три дні зламати нашу волю

Жорстокий параноїк мав надію.

Зустрівши гідну відсіч воїнів-героїв,

Негідник і лютує, й скаженіє.

Ми ж за свободу мусим воювати,

Щоб зупинити цю орду зі Сходу.

Не скоримось і будем зберігати

Життя й добробут героїчного народу.

Микола Гончаренко