З перших же днів появи патрульні потрапили під пильне око журналістів, громадських діячів, активістів та пересічних громадян. Ними цікавились, захоплювались, їм заздрили, скептично оцінювали – кожен волів проявляти суто своє ставлення.

Я ж хочу розповісти, що зсередини робота патрульного дещо відрізняється від тієї, якою ми звикли бачити її у ЗМІ. Патрульний поліцейський — молода людина, фізично розвинена, з непереборним бажанням змінити щось у своїй країні. І це не пусті слова, не романтика. В очах у кожного з них горить вогонь, коли вони роблять добру справу. І той вогонь може бути різним…

Вогонь страху. Коли на твоїх руках лежить дівчина, яка отруїлась енергетиком і щораз втрачає свідомість, а її батьки, везучи своє дитя назустріч медикам, зупиняють твій екіпаж по дорозі з надією, що ти чимось допоможеш. І ти допомагаєш! Ти приводиш її до тями, не даєш їй померти, постійно підтримуєш, а твій напарник у цей час заспокоює ридаючу матір, яка не знаходить собі місця. І аж до приїзду «швидкої» ти, поруч з цим юним дівчам, робиш усе можливе, аби вона тільки вижила. Ти розумієш, що її життя в цю мить залежить від тебе.

Вогонь сподівання. Патрулюючи вулиці міста, ти отримуєш виклик про те, що на твоєму квадраті чоловік хоче стрибнути з даху багатоповерхівки. Спочатку ти трохи розгублений, тому що мова знову йде про людське життя, яке висить на волосині, але збираєш всю волю в кулак і знаходиш потрібні слова, відмовляючи чоловіка не стрибати. 25-річний хлопець знаходить підхід до п’яного 40-річного чоловіка і переконує його в тому, що життя – прекрасне і не варто його так безглуздо обривати через сварку з дружиною.

Вогонь болю. Коли ти приїжджаєш на виклик про дорожньо-транспортну пригоду, в якій гине молода сім’я, і все, що ти можеш зараз зробити – знову зібрати всю свою волю в кулак, стримати в собі сльози і хоч якось підтримати їхніх рідних, яким, на жаль, уже нічим не допоможеш…

Вогонь щастя... Коли 5-річне дитя підбігає до тебе з цікавезними і широко відкритими очима, хапає тебе за руку своїм дрібним рученятком і каже, що коли виросте, хоче стати таким, як ти. І тоді ти вкотре переконуєшся, що недаремно присвятив себе такій благородній справі – допомагати людям. Недаремно недосипаєш ночей, піддаєш себе великим фізичним навантаженням, щоб завжди залишатися в формі. Недаремно ти постійно вчишся, щоб вдосконалювати свої навички роботи, усе це недаремно.

А насправді ти такий же, як і всі інші люди. Хоча хтось, можливо, й чекає від тебе чогось надзвичайного і суперменського. Ти так само, як і всі, приходиш після робочої зміни туди, де тебе з нетерпінням чекають, де тебе хочуть міцно обійняти, поцілувати, розпитати, як пройшов твій день чи ніч. Хтось обов’язково нагодує тебе смачною вечерею чи сніданком, зробить каву, і ти цінуватимеш це, бо домашня кава – це не та, що куплена десь у короткій перерві між викликами, вона зроблена з любов’ю.

Можливо, в чомусь я трохи ідеалізую своїх колег, але по-іншому просто не можу. Вони заслуговують того, щоб захоплюватись їхньою роботою, адже щодня ризикують своїм життям заради нас із вами. Я б так не змогла, а вони роблять це. І роблять свідомо.

Тетяна Фіщук,
речниця управління патрульної поліції у Вінницькій області

Від редакції. Готові вислухати різні точки зору стосовно праці наших патрульних.