Коли я народилася, мій батько залишив сім’ю. Мама ростила й виховувала мене сама. Хоча зараз я розумію, що вихованням те важко було назвати. Скільки її пам’ятаю, вона чи не завжди була п’яною. Постійно або зникала на кілька днів, або ж наводила повну хату своїх «друзів». До років 10 я навіть думала, що це звична справа, що всі інші діти живуть у таких самих умовах.

Ще коли була в старших класах у школі, почала підробляти. Їсти ж хочеться, а в селі знайдеться робота. На щастя, односельчани за допомогу по господарству якісь гроші чи продукти давали. Після школи намагалася знайти пристойну роботу, та куди там дитині з неблагополучної сім’ї, без жодних зв’язків і матеріальних можливостей до того братися. Тож перебивалася як могла. Як і моя мати.

Не знаю, де вона постійно брала гроші, щоб купувати випивку. Ті мої крихти заробітку, що приносила додому, ми витрачали на їжу. Напевно, їй так подобалося жити, бо нічого міняти вона не хотіла, скільки б і як сильно я не просила.

Та десь три роки тому до мами все частіше почав приходити якийсь чоловік. Виглядав він бідно, але на закінченого алкоголіка схожий не був. До мене він ставився загалом приязно, та більшість часу наче мене й не помічав. Я вже понадіялася, що, може, він вплине на маму, вони стануть жити разом і виберуться з такого жалюгідного життя.

Мої надії таки здійснилися. Через кілька місяців майже щоденних походеньок він почав жити з нами. Ворожості з його боку я не відчувала, але завжди було таке враження, що він мене намагається не помічати.

Нещастя прийшло, звідки не чекали. Десь через півроку нашого спільного проживання. Я повернулася додому ввечері, після того як відпасла череду за сусідку. Принесла чесно зароблених 50 гривень. Думала, що це хоч трошки підніме мамі настрій, бо останнім часом вона була якась ніби пригнічена чи озлоблена. Та не встигла я зайти до хати, як з дверей моя мати почала кричати, що мені тут більше не раді і щоб я забиралася геть. Я спочатку нічого не зрозуміла. Приводів для такої поведінки матері я не давала. Та робити було нічого, перечити їй у той момент сенсу я не бачила. Пішла до знайомої проситися переночувати, ще надіялася, що, може, мати просто знову напилася, а через день-два її відпустить. Наступного дня мене знову вигнали з дому.

Як виявилося, той чоловік мене терпіти не міг і підговорив матір мене позбутися. І вона його послухалася.

Так я у 21 рік при живій матері стала безхатченком. В основному, живу у знайомих, які, слава Богу, мені допомагають і приймають, як рідну. На життя заробляю, як і раніше — де доведеться, як мати навчила. Тому коли читаю про те, як люди гудять дітей за неповагу до батьків, хочеться сказати, що на те є причина.

Оксана, читачка