А ось актори із європейською зовнішністю дуже популярні. Тому й користуються цим наші земляки. Замовити наших, з великими очима, високих, на корпоративи чи концерти вважається дуже круто.

Більше чотирьох років талановита вінничанка Лілія Коломієць живе у Китаї, записує там українські пісні зі своїм музичним проектом «KORICCA» та має чималу армію шанувальників. Її хіти можна почути на відомих радіостанціях. Про те, як потрапила до Піднебесної, життя там та чи важко підкорювати іноземний шоу-бізнес, Лілія розповіла нашому виданню.

– Родом я з міста Козятина. Після школи вступила до ВДПУ, на музпед, естрадний вокал. Вчилась на «відмінно», навчання обожнювала, як і свою надзвичайну групу. Нарешті потрапила в коло людей, які зі мною на одній хвилі, — каже дівчина. — З тих пір Вінниця – мій другий дім. І по сьогодні ним лишається. Родина в мене творча. Тато грає на гітарі, мама закінчила музичну школу по класу баяна. З родиною частенько в дитинстві співали під татову гітару. Сестричка танцями займалась.

– Коли та чому стали займатись музикою?

– На другому курсі університету я стала вокалісткою музичного проекту «Іду на Ви» з Богданом Совиком (фортепіано), гітаристом Олегом Борисюком та флейтистом Ілюшею Пікіним. Ми виступили на «Червоній руті». Виграли вінницький тур та стали дипломантами на всеукраїнському. Проект швидко розпався. Окрім музичних протиріч і постійних суперечок, також вплинув мій розрив довготривалих стосунків з Борисюком. Рік знадобився на відновлення душевних і фізичних сил — і знову повертаюсь у Вінницю. Цього разу з’являється гурт «Карт-Бланш» — один з моїх найуспішніших колективів. Але і він розпався.

– А в Китаї як опинились?

– Після розпаду «Карт-Бланша» створюю музичний проект «Кориця» з барабанщиком Вадимом Лещенком, гітаристом екс-карт-бланша Андрієм Пилипчуком та басистом «Мілкітів» Артемом Попиком. Виграли фестиваль «Рок віршами Шевченка», ще виступили кілька разів на вінницьких концертах, знову змінили кількох музик, і нарешті 6-го квітня 2013-го року я востаннє виступила на вінницькій сцені. До Китаю потрапила завдяки колишньому хлопцю Олегу Цецерошенку. Йому зателефонував його давній друг — донецький музикант, лідер гурту «Тім Таллер» та колишній гітарист гурту «Лихолесье» Антон Бессонов. Він зі своєю командою планував вилетіти до Китаю за контрактом, і потрібна була вокалістка. Олег запропонував мене. Ми записали промовідео. З першого разу нас не взяли, а коли я вже махнула рукою на цю ідею, хлопцям прийшло запрошення на дев’ятимісячний контракт. Я майже не вагалась.

– І як вас прийняли у чужій країні?

– Досить тепло. Робота була неважкою, вимоги до якості та професійності були мінімальні. Але через постійні та довготривалі переїзди та перельоти почались проблеми зі спиною. Через незвичну їжу — проблеми зі шлунком. Так я познайомилась з китайською медициною. Та з того моменту харчуватись почала травою й вівсянкою на воді. Також у всіх новоприбулих почало страшенно випадати волосся. Та з часом до усього звикли. Після закінчення контракту я вирішила залишитись у Китаї. На той час до мене прилетів мій коханий Артем Якущенко (саме він зараз є барабанщиком гурту «Кориця»). Почались важкі часи становлення. На щастя, нам траплялись хороші люди. Бували моменти, коли навіть на шматок китайського хліба не вистачало. Вступивши до університету на курси китайської мови, стали студентами, жили в гуртожитку, причому вдвох жити не дозволяли, тому я ховалась по кутках, коли приходила перевірка. Зимою не вмикали опалення — доводилось економити на електроенергії. Вечорами ходили по клубах і барах і просились на роботу. Незабаром знайомі допомогли влаштуватись вокалісткою в один клуб — саме там я вперше заспівала власну пісню українською «Хіпуєш». Коли життя більш-менш налагодилось, ми почали задумуватись про свій колектив. Запросила колишній «Карт-Бланш» до Китаю, і вони прилетіли. Один сезон ми відіграли та знову розбіглись. А в новий ми увійшли з повністю оновленим складом. Артем Якущенко — барабани та Діма Сідоров — гітара, бас. Ну і я — Лілія Коломієць — фортепіано, вокал та авторство усіх пісень. Плануємо взяти четвертого учасника. Аранжируємо потрохи мою музичну поему «Відьмина любов». Уже записано три композиції. Усі вони прозвучали на різних українських радіостанціях, вінницьке радіо «Такт», «Ера», «Молоде радіо», «Радіо Галичина». Я в дуже гарних стосунках з ведучим передачі «Пора року» на радіо «Ера-ФМ» Андрієм Куліковим. Ми не маємо змоги виступати вдома, тому про себе можемо нагадувати лише записами.

– А чому «Кориця»?

– Називатись Корицею я почала ще задовго до самого проекту. Узяла собі цей псевдонім після прочитання роману Любка Дереша, де одна з героїнь роману звалась Корицею. Мені сподобалось. Пісні пишу я здебільшого англійською та українською мовами.

– Розкажіть про китайський шоу-бізнес. Яку музику вони люблять?

– Китайці часто вимагають англомовних пісень. Щоб не переспівувати чужі, я йду на хитрість і пишу свої англомовні. До україномовних пісень китайці найчастіше ставляться позитивно, та ідентифікувати саме українську мову не можуть. Англійську та російську трохи розрізняють. Виступів у нас дійсно багато, щодня про нас дізнається усе більше людей, і, відповідно, запрошень стає більше і більше. Ми вже більше трьох років живемо у провінції Хенань, тому саме тут нас уже добре знають. Китайцям дуже подобається наша «Не відпускай», «Лети», «Феніте». Усе це пісні з музичної поеми, які можна почути на українських радіостанціях. Нова пісня «Наречений» теж незабаром з’явиться у доступі. До речі, я власноруч малюю кліп до цієї пісні.

– А багато українських заробітчан у Китаї? Як до них ставляться?

– Так, багато. Рік тому випадково зустріла давнього друга і прекрасного вінницького танцюриста Глєба Зельгіна. Живе він зараз у Шанхаї, за 1000 км від нас. Глєб викладає хореографію і сам танцює іноді. Планує шукати кращий контракт. Він найкращий у своїй справі — чемпіон Європи по степу та фіналіст шоу «Танцюють всі». Живуть та працюють у Китаї наші танцюристи, акробати, моделі — з кожним роком людей все більшає. У зв‘язку з цим китайська влада дуже ускладнила для іноземців процес отримання віз та працевлаштування. Постійні перевірки, штрафи, депортація. Та потік не стихає. Росте кількість агентств, що займаються працевлаштуванням наших артистів. Значить — попиту вистачає. Китайці люблять усіляку музику. Вони в цьому плані неперебірливі. Серед китайської музики переважає рок, хоча у нашому розумінні то скоріше сльозлива попса. Є цінителі джазу, та в основному, якщо замовник каже «треба джаз», то 90 відсотків він не має жодного уявлення, що воно таке – просить Сема Сміта чи Кеті Пері.

Рівень життя у китайців досить високий. Дуже багато багатіїв, люди їздять на дорогущих машинах. Іноді проводять сміхотворні рекламні кампанії. Наприклад, наймають моделей, щоб ті стояли біля «Ламборджині», на якій розкладені баклажани. Така реклама овочів чи добрив. Китайці готові платити гроші за присутність іноземця на своєму дні народження чи весіллі. Ми їм досі в диковинку — білі люди з великими очима. Оскільки нація переважно низенька, якщо ваш зріст більше 180 – будьте готові чути за спиною захоплені зітхання з приводу вашого неймовірного зросту. Великі очі й ніс, біла шкіра — еталони краси для китаянок.

Кілька років тому до мене у гості приїздила рідна сестричка Інна, та їй не дуже пощастило: саме тоді мені зробили ще одну операцію і знову практично витягли з того світу. Китайці сказали, що причина у помилках наших лікарів під час першої операції. Лікування було дуже дорогим, то допомогли рідні та друзі — і китайські, й українські, і російські. Спасибі їм велике.

Рідним та друзям, а також усім вінничанам я бажаю завжди вірити в себе і будь-що йти до своєї мети. Життя любить цілеспрямованих і працьовитих.