Клара Павон – еквадорка, їй 20 років. Вона навчалась 5 місяців у Вінницькому педуніверситеті.
Вивчила українську мову. Полюбила Україну та знайшла тут своє кохання. Писала окрилені вірші. Вони увійшли до вже виданої збірки. Але жорстока війна змусила її під страшні вибухи ракет евакуюватись із України.
Вона сумує та мріє повернутись сюди, щоб продовжити навчання. Її педагог Марина Мельник розповіла про цю унікальну студентку. І запропонувала з її дозволу редакції листа, в якому вона описує пережите. Як і що думають представники далекої Південної Америки про Україну – далі.
«Ти можеш сказати…
Cвоїм серцем, своїм спокоєм, своїм мовчанням. Я запитаю тебе, але тобі не вистачить й тисячі слів, щоб розказати, що міститься всередині тебе. Я сяду поруч з тобою і візьму тебе за руки. І ти скажеш мені, що нам знадобилося двадцять років, щоб знайти один одного на іншому боці світу, й як потрібні були лише два погляди, щоб полюбити одне одного. Ти пригадаєш, як ми бігали по полях, як ми співали проти вітру, як ми харчувалися поцілунками й що ми дихали між надрізами віршів, а зараз ми живемо в очі¬куванні світанку. Як вогні нічного міста нас чарували, як ходили босоніж по льоду. Згадаєш, як ми свою зиму перетворили на весну. І, заглянувши в мої очі, ти побачиш озеро і зірки, які в ньому, і слухали наші обіцянки, які ми дали один одному тоді, наші секрети, які ми розповідали один одному. І те «кохаю».
Я нагадаю тобі, бо ти вже забув тепло наших обіймів, коли перша ракета прогуркотіла і налякала нас до сивого волосся. Ми бігли з дев’ятого поверху, а здалося, наче впали звідти, але наші руки ніколи не відпускали один одного.
Я бачу, що тобі боляче, що ти тремтиш від холоду, ми наче замкнені в бункері. І я починаю знову повторювати тобі всі історії, які я тобі розповідала. Починаю співати тобі пісні, які я придумала, щоб не чути свисту куль. Але ти залишився без голосу, наче його зсередини з’їли черви. Намагаюся оживити тебе, а ти говориш про людей, які зі зламаними пальцями рахують дні без їжі. Ти під¬німаєш руки вгору і повторюєш «не винні». Нам довелося побачити світанок, а дехто сам став світанком. Війна. Ціна війни — людські життя. Ціна людського життя?
І я молюся Богові за дітей, які бачили смерть своїх батьків, за батьків, які померли за своїх дітей. Нехай ніхто не закриває очей, коли ми розповідатимемо про всі життя, які зникли, які зруйнувалися.
І я дивлюся на тебе. І мій погляд говорить, що без тебе мене нема. Мене нема, я не дихаю. Що єдині літери, які в мене залишилися, це літери твого імені. Без тебе для мене навіть сонце не сходить. Я живу і дихаю лише тобою. Я без тебе не можу, без тебе я не існую, а тепер мені завжди холодно».
Клара Павон
