За це 6 грудня Указом Президента нагороджений «Хрестом бойових заслуг». Раніше Богдан був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Після важкого поранення Богдан вже не зміг повернутися на фронт, але продовжує воювати в тилу.
– У 2014 році, коли почалася Антитерористична операція, мені було 16. Але вже тоді я рвався в бій. Хотів піти на контракт, але не брали. Вирішив вступати у військову академію. У 2018 році закінчив Національну академію Сухопутних військ у Львові. За розподілом потрапив у 131 окремий розвідувальний батальйон. У червні після випуску поїхали на полігон, а через три місяці уже були під Донецьком, у селищі Піски. А із початку січня цього року перебував на Кримському кордоні.
24 лютого близько 5-ї ранку почався обстріл нашого узбережжя реактивними системами залпового вогню, потім авіація вдарила. У ході бойових дій вийшло так, що прийняв під командування взвод морської піхоти, який залишився без командира. Це близько 40-50 людей. Взяли їх у свої автомобілі й почали відхід. Рухаючися колоною в оточенні, усвідомлював, що наші шанси вийти цілими 50 на 50. Зупинив колону під лісосмугою, зібрав старших по машинах і сказав, щоб всі подзвонили рідним, повідомили, що деякий час будуть не на зв’язку, і повимикали телефони. Уже коли вийшли в Запорізьку область, приїхав представник морської піхоти, якому передав командування, — пригадує Богдан.
У Запорізькій області у складі розвідувального загону Богдан Копчатов продовжував ведення розвідки. Але 2 березня отримав дев’ять кульових поранень. Молодий ветеран досі болісно пригадує той страшний день:
– Коли виконували бойове завдання, потрапив у засідку. Нас було четверо. Один загинув на місці. Залишились троє: двоє з пораненнями середньої тяжкості і я, важкий. Отримав вісім кульових поранень по тілу, ще одна куля пройшлася по голові. Лежав обличчям у землю, стікав кров’ю і усвідомлював, що повільно помираю. Сам собі я допомогу надати не міг. Тішило одне: що я помираю на полі бою як воїн, зі зброєю в руках. Мене врятували двоє побратимів, хоча самі були нашпиговані кулями. Це був, напевно, найщасливіший момент мого життя. Двоє підлеглих сержантів винесли мене на прострілених ногах. Надали домедичну допомогу. Потім під’їхав чоловік на цивільному автомобілі й евакуював нас. Повезли в Запорізьку міську лікарню.
Пам’ятаю, як мене поклали на стіл, почали розрізати взуття і форму, і світло погасло. Потім прийшов лікар і сказав: «Якби тебе привезли на 20 хвилин пізніше, ми б не врятували». Була дуже велика втрата крові: дві артеріальні кровотечі на руці та на нозі.
Один день перебував у комі. Коли прокинувся, попросив телефон і подзвонив батькам, сказав, що живий і все добре. Відкрив фронтальну камеру на телефоні, побачив, що з лоба стирчать нитки. Питаю в медсестри, що це таке. Вона сказала: «Кульове поранення в голову». Для мене це було новиною... Бо нічого не пам’ятав...
5 березня евакуювали у Дніпровський військовий госпіталь. Звідти – до Львова. Коли виписали, був ще неходячим. Пересувався на візку. Уже з дому їздив на заняття до реабілітолога. Так поступово вдалося «розходитися». А по закінченні відпустки узяв направлення на військово-лікарську комісію. Поїхав до травматолога. Він подивився мені в очі і каже: «Навоювався ти, капітане. Дякую за службу». Сказав оформляти папери, бо для військової служби вже непридатний. У той день для мене все перевернулося з ніг на голову. Було відчуття, немов я нікому більше не потрібний. Відчуття, що мене армія пожувала і виплюнула. Але зібрався з думками і вирішив, що буду воювати в тилу. Зараз у складі виїзної групи надаю юридичні, психологічні консультації для ветеранів та членів їхніх родин, діючим захисникам та родинам загиблих військових. Допомагаємо із пошуком роботи для ветеранів.
Поранення стало стимулом закінчити автобіографічну книгу, яку почав писати ще до повномасштабного вторгнення.
Каріна МАЄВСЬКА
