Хочете знати, що могла зробити за рік дівчина, яка не виїхала за кордон?

Тепер її знає багато хто — вінничанку Діану Подолянчук. Вона стала візитівкою волонтерського руху незламної Вінниці і України. Хто може похвалитись дружбою із Залужним, Будановим, Арестовичем? Та ще дизайнерським одягом, на якому її особливі малюнки. Діана — мисливиця, в руках якої ого скільки трофеїв, висловлюючись термінами військового часу. І перемог! У принципі Україна до війни вже знала вінничанку-танцівницю, хореографа Діану як призерку світу, чемпіонку Європи і України. Вона засновниця школи танців, а з мамою і сестрою — Центру розвитку дитини «Шахіна». Ще вона — тренер особливої дівчинки Маріі Гнатик, яка стала чемпіонкою світу з танців. Діана входила в сотню найкращих у «Танцюють всі». Але це було до повномасштабного вторгнення.

— А 24-го, коли навкруги розривались ракети і вже точились бої на околицях Києва та ніхто не знав, чи буде ворог завтра-післязавтра у Вінницькій області, група волонтерів і військових зібралась у нашому танцювальному цен­трі. Визначили плани, напрямки роботи… Але хто це все очолить?! Орга­нізує? Вестиме облік коштів? «Ось ти і організуєш», — сказали мені коротко.

Так я і стала керівником волонтерського центру. Це тепер наш волонтерський центр один із найбільших в Україні. А тоді ми днювали і ночували там. Буквально жили, — ділиться Діана.

— Люди донатили, бо знали, що ми не десь там в Швейцарії, а тут, поряд… Ми розуміли, що в разі окупації ми входили у «розстрільні списки». Але я це питання вирішила для себе перш аніж вибрала цей шлях. Мені легше, сім’ї, на щастя в даному випадку, не створила. Тому своїм життям мала право розпоряджатись сама. І робити вибір.

Ось я його і зробила: перемогти або віддати життя за Україну. Такий вибір зробили і ті, хто поряд йде щоденно в нашій команді. А нас більше 500 волонтерір-фрілансерів, 50 – робоча група, біля 10 – засновників.

Я безмірно вдячна всім і кожному за злагоджену роботу, за підтримку батькам дітей центру «Шахіна» і всім, хто підтримує. Малювати почала за два дні до війни. Я відчувала і знала, що буде війна. Не могла знайти місця, все дуже гнітило. І тоді мама порадила сісти і згадати, як я малювала в дитинстві. Я почала малювати комп’ютерною графікою, і народилась картина в досі невідомому стилі. У кольорах і графіті в моїй уяві так виглядала війна. (Нечувана досі картина настільки прониклива, що я, коли побачила її, наче вдруге пережила ті, перші страшні дні повномасштабного вторгнення — авт.)

Діана намалювала війну, з того часу малює своїм особливим стилем

А потім я почала свої емоції вкладати в картини. В «стиль від Діани». Я наче не зустрічала подібного стилю малювання досі. Так, це стиль, започаткований мною. Я так відчуваю й у графіці викладаю свої емоції та підбираю до них кольори. Такі картини я намалювала вже Залужному, Арестовичу, іншим. Тобто я графічно та в кольорах зобразила наче характерний портрет кожного з них. Їм вони сподобались. Тоді ми вирішили створити одяг із моїми картинами і 30 відсотків з реалізації донатити на ЗСУ. Ми випустили футболки, худі та спортивні костюми з моїми малюнками. Поділюсь секретом — в одязі з малюнками, які присвятила особисто кожному з них, ходять Залужний і Арестович.

З Олексієм Арестовичем ми заприятелювали ще до повномасштабного вторгнення. Бо я за освітою психолог та географ. Зараз навчаюсь у Вінницькому педуніверситеті в аспірантурі та пишу дисертацію про наш потужний волонтерський український рух. Погодьтесь, що поді­бного явища ще не знав світ. До речі, Олексій Арестович дуже допомагає нашому волонтерському Фонду. По 80000-100000 грн перераховує щомісячно. Багато хейтерів заздрять його популярності, але він дуже чудова людина, повірте, і дуже відданий Україні та своїй справі.

А потім ми подружились із Головнокомандувачем. У нас із Валерієм Залужним був NFT-проєкт, завдяки якому ми й познайомилися. Серед амбасадорів проєкту вже були Арестович, Кім, Марченко, але не вистачало головного амбасадора, яким міг би стати Залужний. Я довго вела перемовини з прессекретарями, намалювала йому оберіг — Оранту, ми дивилися дитячі малюнки, створені в межах проєкту, і він погодився. Одного разу він запросив мене до Києва. Потім зателефонували з його офісу і сказали, що необхідно взяти в мене якісь документи… Спершу я навіть розхвилювалася, думала: «А раптом я зробила щось не те»… Але це була приємна несподіванка, Валерій Залужний вручив мені орден за допомогу війську.

Я споглядаю як психолог, як змінюється Валерій Залужний, як утверджується і загартовується цією жорстокою війною, і малюю картину, в яких уособлення його образу. Йому я присвятила дві картини. І вони різні. (Я роздивляюсь обидві, і мені більше подобається ця, що намальована пізніше. Зріла… — авт.).

Чесно, такого стилю ще не доводилось бачити. Діана підтверджує, що його підказала їй війна.

– От як здобудемо перемогу, а може, й раніше, виставку картин організую…

А ось картину, присвячену Кирилу Буданову, генералу ГУР, Діана ще виношує… Знаємо ж — крепкий і непростий він український горішок. Але із ГУР Фонд співпрацює. Скоро озвучать результати роботи. А зараз тиша… ну, як і прийнято у розвідці.

— Діано, а які вони — ці всі головні герої України?

— Знаєте, всі вони різні. Залужний — як козачий такий гетьман, Арестович — як стратег. Буданов — як згусток непробивної сталі… Але всі вони, особливо генерали Залужний і Буданов, це вже такі неперевершені герої, портрети яких будуть в кожного українця, молоді на стінах кімнат, на аватарках і в душі. У всього світу. Нам вже не треба буде у Європі чи Америці шукати героїв — вони будуть шукати їх у нас. І вже знайшли. Тепер Україна — це круто! І ці люди – живі легенди. Бо ж на них наша єдина надія! Але знайте, вони не підведуть, бо я при особистих зустрічах переконалась у цьому.

Трофейний танк допоміг знайти генерал Буданов

А ще Діана шукала трофейний російський танк! І коли матеріал йшов до друку, повідомила, що знайшла. Його допоміг отримати Кирило Буданов. Його вже доставили на місце дислокації, і з нього ріжуть сувеніри.

— Для чого?

— Бо в США зараз мода на Україну. І захоплення нашими перемогами. В цій країні, як знаєте, люблять і поважають нескорених. І переможців. А з боку розбитого ворога люблять збирати трофеї. Ось і вийшла на нас благодійна організація, яка хоче порізати російський розбитий танк на сувенірні кусочки і продавати їх у США. Ми створили спільний проєкт з ними, нашими партнерами є ЗСУ та ГУР. Виручені від реалізації кошти перераховуватимемо для підтримки сил оборони України, сім’ям та дітям, які постраждали внаслідок російської агресії та родинам військовополонених.

Діана вірить в реінкарнацію. І в те, що вона, наприклад, в минулому житті була воїном, може, навіть із амазонок та сарматок…

— Ну як пояснити те, що я іду в тир чи на стрільбища, беру в руки вперше автомат, гранатомет, але я вже вмію стріляти?

Прочитавши це, складається враження, що Діана втілення чогось наддосконалого і неземного! Але я надто добре знаю життя, щоб не запитати:

— Ну а як це все ось так і одразу вистрелило? Щоб 29-річна дівчина була такою правильною і вмотивованою, цілеспрямованою?

— Стосовно цілеспрямованості, того, що я постійно малюю якісь графіки, пишу плани, то це у мене від батьків, — ділиться Діана. — Батько і мама фізики-математики. З мамою та сестрою Вікторією ми працюємо над всебічним розвитком дітей у нашому сімейному центрі. А мій батько — декан фізико-математичного факультету у Вінницькому педуніверситеті. А щодо волонтерства, то я ним займаюсь ще зі старших класів. Ще тоді їздила по дитячих будинках, допомагала…

Я запитую Діану і вже розумію, що зараз розкриємо одну із таємниць дівчини, яка абсолютно не проглядається. Більше того, її не бачили навіть судді, коли давали цій дівчині призові місця і титули чемпіонки на всеукраїнських і світових змаганнях як танцівниці..

Я жертва лікарської помилки…

Тому, що таке біль і випробування, пізнала ще в дитинстві.

— Діано, щоб в такому ранньому віці зрозуміти біль інших, його вже треба перенести самому?

— Так, він був. І все те, що я перенесла в дитинстві, весь той біль і жах, мене загартували так, що я вже була голова до теперішнього… Я ще в ранньому дитинстві стала жертвою непрофесійного лікування. І результат — через помилку лікарів частково втратила слух. Відтоді я ходжу зі слуховим апаратом.

— Діано, як? І ти з ним вже в ранньому дитинстві перемагала, ставала чемпіонкою?

— Так, вперше це сталось десь в років десять… Я ж виступала на звичайних змаганнях, і хто знав із суддів, що я із слуховим апаратом у вухах? Знаєте, тепер я вже так звикла до цього, що це неначе окуляри. Хтось їх одягає, щоб бачити. Я — чути. Вже зараз і після війни буде дуже багато людей із слуховими апаратами. Це вже зараз входить в норму…

Тендітна дівчина, ой, вибачте, «крута» Діана йде, а в моій пам’яті досі ця посмішка гідної, інтелігентної, але вже такої загартованої українки! І не було б ще ось такого одного героїчного літопису про дівчину — вінничанку в книзі цієї війни. А в Діани і таких, як вона, просто вистачило сил і сміливості не сісти в евакуаційний поїзд…. Але це ще означало заново усвідомити бандерівське гасло: «Воля або смерть».

Ось так гартувалася нація, — колись напишуть історики про нас у мирній незалежній Україні.

Тетяна Редько