– Ми з моїм чоловіком Вітею були дійсно як лебедина пара. Так, як за прізвищем: Лебідь.
— Он Лебеді знову разом, а хоча б колись ви буваєте десь не разом? — часто сусіди запитували. Ми навіть працювали в одному приміщенні, але на різних поверхах у «Книжці».
Вітя був дуже далекоглядним і патріотичним. Він закупив обладнання для вишиванок. Розробив красиві і модні ескізи. Як же він гордився, що освоїв таку непросту техніку. Ще тоді говорив, наче відчував: ось давай, Галю, разом вишивати, подивись — це так вражаюче…
Я ще відмовлялась, бо вважала, що я і вся ця техніка і рукоділля несумісні поняття, чи, як кажуть в народі, — руки не звідти ростуть… Та раптом, як крик Лебідки, прозвучали такі лаконічні, але такі страшні слова: мій Лебідь полетів у Вічність…
Його життя забрала ще одна війна — з коронавірусом.
— Віктора з ускладненнями забрали до обласної лікарні. Вранці порадував, що легше. А ввечері — відірвався тромб… І все. Як і що далі… жити як? Той березень став чорним для мене і сина, — ділиться Галя.
З часу, коли залишилась без чоловіка, в житті Галини Лебідь змінилось багато що. Одного разу вона вирішила, що має продовжити справу свого Віктора. Бо ж устаткування чекало майстра. Але таким стати, навіть без наставника, було журналістці непросто. Вона вирішила піти з «Вінниччини» і освоїти справу, яку розпочав її Лебідь.
– Було дуже важко, скільки ж спалено нервів, сил… До кого з майстрів цієї справи зверталась — мало хто йшов назустріч. Розглядали мене як конкурентку.
Рік по Віті був у березні. І перший місяць війни. І тоді я почала пробувати вишивати шеврони, погони, всі атрибути позначок військової форми. Тоді у нашому війську це був великий дефіцит.
Робила безкоштовно, на волонтерських засадах, вважала це своїм вкладом у перемогу.
Але за щось купувати тканини, нитки, оплачувати електрику потрібно ж? Тому поступово налагодила виробництво.
Я не торгую, в мене продукцію оптом, як у приватного підприємця, беруть реалізатори.
Але я маю підшефний підрозділ — це наша нескорена легендарна 95 бригада. Ну хто не знає цих десантників!
Це їхній ас військової справи, генерал війська, нині нардеп Михайло Забродський здійснив найбільший у світі марш і вивів з оточення підрозділ.
– В мене ці хлопці викликають особливе захоплення і повагу, і тому я тим, хто із 95-ї, все виготовляю і вишиваю безкоштовно. У нас зав‘язалась справжня дружба. Ось нещодавно від них відзнаку отримала.
Дуже мені приємно, і це дає крила та мотивацію — я їм потрібна, моя робота воїнам потрібна. А це означає, що і моя така праця наближає перемогу.
Галину Лебідь у місті та серед журналістів знає багато хто. Вона працювала на різних посадах в журналістиці, багато років працювала у Вінницькій обласній друкарні. Очолювала «Вінниччину».
Галина Лебідь з «33-м» дружить давно.
— Ось днями був день народження, половина «33-го» привітала. Ми, коли я працювала редактором, плідно співпрацювали. І ось тепер продовжуємо дружити.
Я люблю читати «33-й», рада що ви вистояли в перші дні повномасштабноі війни, не закрились, як багато які ЗМІ, хоча знаю, яких зусиль вам це коштувало… Бажаю і далі тримати інформаційний захист нашої країни.
Отож, я буду вишивати, ви — видавати газету, хтось – пекти хліб і до хліба. А воїни — боронити нашу землю і вимітати ворога за кордони.
Але у всіх девіз 2023-го один: все для фронту, все для Перемоги України!
Тетяна Редько
