На фото: Боєць отримав від вінничан дрон для свого батальйону

Переважно у складі їхнього 38-го окремого стрілецького батальйону «Вінницькі Ангели» були добровольці. Андрій також сам пішов у військкомат, бо уже мав військовий досвід в АТО. У травні 2022 року працював у Києві, був у територіальній обороні. Коли відігнали агресора від столиці, вирішив повернутись додому і записатись до вінницького підрозділу.

Їхали на фронт довгенько. Одразу зайняли позиції біля Авдіївки. Майже там само, де старшому солдату Караушу вже довелось воювати з сепаратистами «ДНР» у 2015-2016 роках. По великому рахунку, злагодженого бойового досвіду у більшості не було.

— Наш сержант мені сказав, що тут вже не має значення військове звання. Тут має значення досвід. У тебе він є, допомагай мені та хлопцям правильно зайняти оборону. Пішли в хід лопати. Ми швидко копали шанці, відбивали ворожі атаки. Хлопці вже знали, як треба ховатися від артилерії. До вечора втрат у нас не було, — розповідає Андрій.

Під вечір «Вінницькі Ангели» почули гул ворожих вертольотів. Збивати їх не було чим. Шквал вогню був такий сильний, що коли б не вчасно підготовлені укриття, живих би залишилося небагато…

— А мені попало. Не врятував окоп, прилетіло в плече. Сліпе осколкове поранення, перебита кістка з відкритим переломом другої третини плеча. Як згодом з’ясувалося, разом із кісткою був перебитий нерв. Побратими трохи розгубилися, але сержант Анатолій Раполов зреагував оперативно, застрибнув у мій окоп, дістав джгути і надав першу допомогу. Мені здавалося, що руки вже немає. Але він заспокоїв.

Далі все пам’ятаю епізодично, хоча надовго свідомість не втрачав. Бо довелося ще самому йти майже 5 кілометрів до місця евакуації. А хлопці тримали стрій і давали відсіч ворогу з тим легким арсеналом зброї, який мали, — каже боєць.

Старший солдат вінничанин Андрій Карауш переніс уже кілька надскладних операцій. Розтрощений осколком суглоб йому замінили на імплант. Втрачений при пораненні нерв поновили пересадженим нервом з ноги. Скільки за цих вісім місяців у шпиталях він пережив болю відомо лише Господу. Але найперше, що ви від нього почуєте, це бажання якнайшвидше одужати і знову повернутися на фронт. Щоб розрахуватися з окупантами за всі наші втрати і перемогти кремлівських терористів.

— Після реабілітації тільки назад, на фронт. По-іншому — ніяк. Нас так просто, як вони думали, не зламати. Скільки б вони не чистили свої тюрми, скільки б ракет вони не випускали по Україні. Нас не зламати, бо у нас дуже сильний характер, і ми знаємо, за що стоїмо. Ми стоїмо за свою землю. І стоятимемо за неї до останнього. Ми ні до кого не йшли, ні в кого нічого не забирали. Правда на нашому боці, і за нами український народ. Це най­більша мотивація, — пояснює свою позицію військовослужбовець. — Ось, користуючись нагодою, що я зараз тут, на реа­білітації, вінницькі артисти вирішили передати мною для батальйону дрон. Це ж їхня ініціатива, а нам така річ потрібна. А скільки передають наші люди бійцям авті­вок, тепловізорів, планшетів, термобілизни, продуктів. Хіба цей всенародний український дух можна зламати?

Андрій неохоче коментує вибір хлопців зі Сходу України, які зараз виїхали в центральні та західні регіони і ніде не реєструються, щоб уникнути мобілізації. Але боєць добробату «Вінницькі Ангели» має з цього приводу свою думку:

– Здорові хлопці, які можуть служити, але ховаються від армії – це неправильно. Тому що війна вичерпує людський ресурс. Його потрібно поповнювати. У нас завжди має бути підготовлений резерв, інакше ворога не зупинити. Сподіваюсь, ці хлопці зрозуміють, що рано чи пізно їх це не омине. І краще зустріти агресора підготовленим до бойових дій. А ще краще бути свідомими того, що у нас одна на всіх країна і тільки разом ми зможемо її захистити.

Анатолій Жучинський