Коли ми звернулись невдовзі до них обох – Андрій відповів, що для нього ця тема закрита. Гром відповів, що вони зустрілись, порозумілись і все з’ясували… Що їх, мовляв, стравили заздрісники…

Вже зараз Роман Ковальський, наш колега, також воїн Сил оборони, цей антагонізм між двома, здавалося б, військовими побратимами, які пройшли війну кожен своїм шляхом ще з часів АТО, пояснив так:

– Гром йшов у депутати від Порошенка. Андрій його не сприймав… Як і інші донецькі, бо вважав, що експрезидент дозволив увійти в Донецьк Гіркіну із Слов’янська, а це біль­ше сотні кілометрів, саме через якісь домовленості… Він був журналістом у мирному житті – до всього докопувався, мав загострене почуття справедливості…

А решта – колись, може, розповість сам Гром, може, Грач. Чи свідки і учасники цього конфлікту… Там дійсно є підґрунтя.

І ось, коли Гром отримав чергове звання полковника на службі в ЗСУ, за тиждень після того в страшних боях під Соледаром загинув Андрій. Його тіло досі не доставили на щиті… Але куди? Він приіхав захищати Україну із Домінікани. Рай­ського місця, де він жив і творив роки… Вінниця, як сам зізнавався, стала для нього рідною. Тут хотів жити і народжувати дітей.

Як це – дім бачити через військовий бінокль — далі…

Ось яким було останнє інтерв’ю Андрія «33-му», ще до повномасштабного вторгнення.

– Я не повернусь у Донецьк і він не стане українським, – особлива думка журналіста, нині вінничанина, якого цькували колеги і сусіди, називали там «карателем».

Коли почав горіти Донбас, Андрій Літвінов працював журналістом на Домінікані – райському острові в Карибському морі… І ця війна в рідному Донецьку зачепила так, що він повернувся в Україну, в рідне місто, та вивіз до Вінниці свою дівчину й спогади про розквіт українства там, на Донбасі.

Він був майже на 100% вінничанин, жив тут останні 6 років, але як фронтовик і «каратель» для вчорашніх сусідів у окупованому Донецьку…

– Коли ти виїжджав із Донецька, ти розумів, що вороття вже не буде?

– Це була весна, травень – тільки радіти і жити… Але треба було просто рятуватись! Я повернувся в Україну, приїхав у Донецьк і лише забрав із квартири свої документи, кілька фоток та дівчину… Бо все вже горіло! Перший мітинг у Донецьку ще був за Україну. На другому за вишиванку вже жорстоко били! А на третьому – просто вбивали саперними лопатками люди, які примотали скотчем лопатки до рук і так із Росії приїхали захистити «руській мір». Вибирались в Україну кількома маршрутками – їхали із дівчиною різними маршрутами, бо вже було небезпечно. Тоді я вперше побачив, як прямо із донецького двору стріляє «Град». Цілу касету ракет випустив по іншому кварталу Донецька… Так у моєму рідному місті запалили війну… (щоб потім всі «впороті» в один голос твердили, що це українці обстрілювали «8 лет детей Донбасса»… — авт.)

Чому не залишився в Домінікані

– Чому ти не залишився в Домінікані?

– Я працював там 3 роки журналістом по віддаленому доступу на Київ. Писав аналітику, співпрацював із відомими ЗМІ, сайтами, «Українськими новинами», газетами «Сегодня», «Салон», радів життю і морю… Коли почалась війна – все кинув і повернувся. Але врятувати Донецьк при такій кількості зради в міліції, СБУ та засланих агентах вже не міг навіть всемогутній Ахметов, який пробував «дудіти» в гудки шахт і штучними страйками зупинити окупацію… Я вже 6-й рік «один не вдома» і вважаю себе вінничанином! Як потрапив до Вінниці? Просто вибрав місто на карті України і приїхав сюди весною 14-го, найняв квартиру на Порика, випив ранкову каву і вперше побачив, яка ж вона гарна, ця Вінниця! Скажу чесно, якби я побував тут ще до війни – то без вагань продав би квартиру в Донецьку і купив би житло тут… Бо я закохався в це місто!

– І пішов добровольцем на війну ще в 2014-му?

– Так! Бо сидіти вдома не було сил… Пішов до військкомату, але в армію не брали. Довго перевіряли, бо я з Донецька, і, мабуть, в СБУ були певні сумніви… 5 разів перевіряли… Але я тепер можу точно сказати, що ніякого реально «сепаратизму» на Донбасі не було. Навпаки, в 2012-му, під час «Євро», був розквіт всього українського в Донецьку – мова, прапори, вишиванки, пісні…

Я нині повірити не можу, що ця «отрута» із Росії так швидко подіяла на моїх сусідів, однокласників, друзів, земляків… Повірте, прошарок такої «вати» майже скрізь однаковий по Україні, але загорілось у нас… У Харкові вінницький «Ягуар» зумів зупинити цю «банду», а в Донецьку дати команду «вогонь» ніхто не наважився. На жаль… Бо хіба треба було звертати увагу на проросійських бабусь із попами, які хрестами й іконами зупиняли танки? Адже стояло питання України і Незалежності. Але хтось — зрадив, хтось – не дав наказу, а хтось – просто вирішив відсидітись, бо йому байдуже — гривні чи рублі…

– З того боку в окопах сиділи твої друзі чи сусіди-«ополченці»?

– Лоб у лоб на війні ми не зустрілись, хоча в раціях на передовій звучить різне. Особливо, коли ти кажеш, що сам із Донецька. Дякувати Богу, я не зустрічав на війні серед вбитих і полонених знайомих… Воював із 14-го по 16-й роки.

А ще я добре знаю, де були і де тепер мої вчорашні однокласники, сусіди, друзі по університету та по роботі в журна­лістиці…

– Тебе як донецького ображають у Вінниці слова «сепар» чи «переселенець»?

– Ображає лише «біженець»… Бо куди можна бігти в рідній країні? Я ж не втік за кордон, як це зробив багато хто, я українець і живу у вільній частині України. Навіть на Домінікані я був не «руссо», а «украйно»…

Але прапори «ДНР» я бачив студентом у Донецьку ще в 2000-му році в общазі. Там ще були прапори «Донецько-Криворізької республіки», які поширювали разом з ідеологією відділення та самовизначення всім відомі брати Корнілови. Вони цю «бацилу» вживили в донецький чорнозем, проводили конференції, збори, готували кадри і грунт… Чому мовчало тоді СБУ? Мабуть, 95% спецслужб та міліції були такі ж, як у Криму… І при першій же нагоді здали зброю, зрадили присязі та перейшли під триколори? Не зрадили – одиниці!

– Ти питав себе, чому танки не пішли далі в Донецьк від Путилівського мосту? Чому вийшов Гіркін із Слов’ян­ська і без проблем увійшов у Донецьк? Чому досі твої сусіди отримують 2 пенсії?

– Це війна – і часу на сумніви просто немає. Або ти – або тебе! І якщо немає наказу – то ти просто рятуєш себе і побратимів. І всі ці запитання про міст, Слов’янськ, Іловайськ, аеропорт і Дебальцеве – це питання до генералів і до Порошенка. А я був простим солдатом… І в мене своя війна. І до Порошенка в мене тисяча запитань і претензій від «сепара» Єфремова, Портнова до вбивць Майдану і смертей тисяч наших солдатів у «котлах»…

Донецьк треба позбавити права виборів на 10-15 років

– За твій український Донецьк ще буде війна чи немає сенсу вмирати за нього?

– Я скажу неприємні речі, але нічого проукраїнського там вже немає… Це моя окрема думка, адже в кожного був шанс виїхати сюди, в Україну. І якщо політики повернуть Донбас, то я б позбавив виборчого права всіх там на 10-15 років. Бо посадити всіх не вийде і немає за що… Але ви навіть не можете собі уявити, кого вони в разі виборів «наобирають»!

Всі мають розуміти в Україні та світі, що за 6 років там виросло окреме покоління під окупантами і пропагандою. Тому я ніколи не повернусь в Донецьк і не буду там виховувати своїх дітей поряд із тими, хто в нас стріляв, хто зрадив за рублі чи виріс на цих новинах, фейках і рашаньюс! Ви розумієте, що всі ми громадяни України, але вже чужі люди? Якщо не розумієте, то просто поспілкуйтесь з ними за чашкою кави чи 50-ма грамами горілки…

– Що ти маєш на увазі? Багато ж молоді з Донбасу нині навчається по всій Україні, отримують біометричні паспорти та дипломи із тризубом?

– Я не кажу за всі 100%… Але більшість із окупованих районів людей підсвідомо «заражені» антиукраїнською пропагандою і риторикою! Так, вони тут вчаться, бо дипломи «дири» нікому не треба. Так, вони ходять за пенсіями і харчами, але вони переконані, що це ми «розбомбили» Донбас і ведемо «громадянську» війну…

– Вони тебе вважають «карателем»?

– У мене до війни був колега-донеччанин із порошенківського «5-го каналу» Саша Наумов… І коли він дізнався, що я служу Україні в 3-му полку спецназу, то написав про це в соцмережі: «Андрій пішов у фашисти і бандерівці вбивати дітей та пенсіонерів Донбасу…» та підключив до цієї «новини» всіх моїх друзів і спільних знайомих… І слова не дав мені під тим постом сказати, заблокував мене і нині працює на своєрідному УТ-1 в окупованому Донецьку на місцевому так званому «республіканському» телебаченні…

З ним я тепер маю миритись, порозумітись і водити в один садочок дітей? Я кинув свою квартиру в Донецьку і не жалію про це… Бо лише дивом весною 2014-го сусіди не здали мене в МГБ – місцевий варіант КГБ! Чи просто не встигли? Та їм пофіг, під ким жити, головне, щоб годували… Хотів би помилятись, але це гірка правда… Тому мої діти будуть народжуватись і виховуватись у Вінниці, а не в Донецьку!

– Що ти загадав на Новий рік?

– Мир і Перемогу для України… І, нарешті, новосілля для себе у Вінниці в «Рив’єрі». Бо вже рік, як я купив за допомогою держави тут житло, але газу в будинку немає і його не можуть здати…

Він вже не повернеться в ту «Рив’єру». І не поіде на Кариби, як домовлявся із побратимами.

Він знову, вдруге одягнувши однострій, пройшовся тим шляхом до рідної Донеччини. І потрапив із іншими воїнами в пекло війни. Найстрашнішу і найсолонішу точку – Соледар. Під Соледаром його із побратимами накрило артилерійським обстрілом. Вижили – одиниці. Серед загиблих — Андрій Літвінов.

Ти тепер будеш ще солонішим, Соледар… Від гірких сліз воїнів, які хоронили там побратимів. І матерів та дружин, які приїдуть сюди після війни вшанувати героїв. Сотні тіл там.

Соледар увійде в історію цієї війни як страшна бійня, за методом воєначальника СРСР Жукова, коли поля при наступах вкривали трупами своїх же солдатів, по них йшли в наступ нові і нові сили, прикриваючись вбитими. Більшість вояків рф складали довічники чи засуджені до величезних термінів масові вбивці із ПВК «Вагнер»… Так рф позбавлялась всякої наволочі… А Україна віддавала кращих синів… 25 тисяч тіл орків лежить там, – озвучують цифру військові експерти.

Такою стала ціна життя і Андрія Літвінова.

Він відлетів у вічність. І вже там поповнить число праведників, які судитимуть нас – всіх на цій землі. Виходячи із його позиції – уявляєте, наскільки такі, як він, будуть безкомпромісними до кожного? І доки його тіло на щиті не доставили, тому «без надії сподіваються» всі, хто його знав…

Роман Ковальський
Тетяна Редько