Мені в час цієї повномасштабної війни 19 років. Коли розпочалась – я була четвертокласницею. Вже дитинство пройшло, як пишуть, обпаленим. А молодість стала ще разючішою…
Ровесники з інших країн думають про кохання, кар’єру,.. яку сукню одягти чи з ким провести весело вечір… А мої ровесники отримують повістки на фронт. І, прощаючись з кожним, не знаєш, чи вони повернуться… Цього не гарантує їм ніхто…
Хто не на фронті – чекає страшних «привітів» від російської рулетки у вигляді смертоносних ракет… А якщо і поселяється в серці любов чи хтось наважується стати щасливою нареченою, то завтра може перетворитись на вдову…
– Для чого народжувати дітей, якщо завтра вони можуть стати сиротами… — ось такі думки я чую від своїх ровесників…
І така наша реальна воєнна молодість. Але чому вона така? Я часто ставлю собі, як і більшість моїх ровесників, таке запитання. Чому батьки і діди наші не зуміли запобігти цій війні? Чому дружили і навіть наслідували сліпо тих, хто увіткув у спину ніж? Де були армії чиновників та спецслужб?
Невже за 30 років моя країна, яка тепер дає рішучий опір рашистам, Богом даних незалежних років, коли навіть кров’ю не довелось платити за вихід із СРСР, не змогла вибудувати таку міць, щоб ніхто й поткнутися не смів…
Адже нападають на слабкі держави… Батьки, діди, чому ви допустили, щоб про нас так подумали? Чому виростили в країні ці всякі антинародні партії, рухи і просто моду на все російське? Куди не глянь – мова російська… Я приїздила зі Львова ще рік тому, де розмовляють українською, і дивувалась, чому майже вже не дідусі та бабусі, а всі мої ровесники у Вінниці «чтокают»? Чому? Бо їх такими виростили ви, вони перейняли на це моду в родинах і школах…
Де і вчителі викладали на уроках українською, а вже на перервах і в учительській переходили на мову теперішнього окупанта… У фільмах, що не подивись, головні герої – російські зірки. А українські – в масовці… Що ви нам показували? Що й все українське десь там, на задвірках? А скільки було пісень в українських зірок українською? Багато? Згадаймо вінничанку Ольгу Полякову. В неї хоча б одна пісня була українською?
То чи не ми самі цим усім «зросійщенням» показали окупанту, що можна наступати? Бо тут же все російське чи майже російське? То чому і держава такою не може бути? Ми ж наче давали такі посили – пісні слухати їхні хочемо, мову і культуру зробили рідною…
Нам і відвели місце окраїни – Малоросії… Не хочемо? Тому вже ми, разом із матерями і батьками, в такий страшний воєнний час маємо зробити спільно роботу над помилками – щоб ніколи знову… Але не в лозунгах щоб це звучало… А реально – все в цій державі має бути національним, ідейно нашим… Наші тіло і душі, як співається в Гімні Украіни… Але на цій війні нехай вже все криваве і смертоносне закінчиться, щоб після неї більше ніхто «не ложив голови за нашу свободу».
Щоб молодість і дитинство тих, хто прийде після нас, вже ніколи не були обпалені війною. Бо це жахливо і несправедливо – хоронити моїх ровесників, які ще мало в цьому житті завинили. Але мусять розплачуватись за помилки своїх батьків…
Подивилась історію свого роду і побачила жахливе… Кожне покоління мало свою війну.. Ну як же так?!
Тетяна Головатюк,
студентка факультету журналістики
Львівського держуніверситету ім. Івана Франка
