Мені довелось служити в одній із законсервованих (тоді говорили “кадрірованих”) військових частин на Поділлі. Тут стояла на зберіганні військова техніка, на яку мали сісти резервісти в разі оголошення нам війни.
Там, у добротних боксах та на складах було повністю все, що мало забезпечити мотострілкову дивізію, аж до пального.
Це було давно. Але вже тоді із тих автівок, САУ, БТР прапорщиками, звісно, з відома старших офіцерів, витягувалися акумулятори, якісь ходові запчастини, мінялася резина на стару. На жаль, переважна частина тієї техніки вже була непридатна для експлуатації. Хіба що після капітального ремонту.
Не важко пригадати, як у перші дні російського вторгнення на Донбас з боксів не змогла виїхати ні одна самохідна артустановка. Аж поки волонтери не познаходили вкрадені звідти запчастини.
Здається, що навіть тепер, коли ми просимо зброю та гроші для захисту країни від російського агресора, владою зроблені не всі висновки з того періоду страшного розкрадання і знищення української армії. По-перше, думаю, що не пораховане все армійське майно: земля, нерухомість, інфраструктурні об’єкти, якими вже багато років невідомо на яких правах користується бізнес.
Адже, не секрет, що кожна відчужена армійська будівля, кожен гектар, забраний у армії високопосадовими держаними особами, має свою “історію приватизації”.
Не впевнений, що комусь зараз цікаво з’ясувати. чому знищується дороговартісний майновий комплекс такої кадрованої військової частини у Дзигівці на Ямпільщині? Хто і на яких правах користується землею, що досі, ніби знаходиться на армійському балансі. І хто працює на великих виробничих площах наших військових підприємств? Таких запитань багато і по Вінниці, і по Вапнярці, і по Тульчину… А скільки таких питань ще досі залишаються без відповіді по всій Україні?
Де ті міністри оборони, які спокійно спостерігали за знищенням власної армії?
Тепер трохи статистики. На 2007 рік Україна мала 3094 танки, з яких 783 машини продали здебільшого африканським країнам. Пам’ятаєте епічну драму із нашим великим транспортним судном “Фаїна”, яку захопили в той час сомалійські пірати? Ми таки змушені були від них відкуплятись, бо перевозила “Фаїна” танки в якусь африканську країну, і, очевидно, дуже сильного резонансу тодішня влада не хотіла.
Скільки таких фаїн з танками, БМП та гаубицями і боєприпасами тоді відійшло від українських портів, ті міністри і президенти, певно, знають точніше за громадян країни.
Цікаво, що частина танків із того арсеналу за даними Договору про звичайні збройні сили в Європі (CFE) була утилізована.
Боєздатні танки з України продавали до таких африканських країн як Ефіопія, Судан та Нігерія. Йдеться переважно про радянські танки Т-72, менше – Т-55. Крім того, у 2015-2018 роках Україна продавала машини до Таїланду: у контрактах були БМ-Оплот та Т-64БВ-1.
Як наслідок, до 2017-го року загальна кількість танків скоротилась до 1818. Не дивлячись на те, що сучасні танки “Оплот” вироблялися на Харківському танковому заводі, на озброєння ЗСУ вони не потрапляли. Хоча, вже тоді українські військові експерти криком кричали, що спочатку сучасні танки мають іти на озброєння нашої армії. Але, як з’ясувалося після втечі Януковича, потужне проросійське лоббі у командуванні армії робило свою справу. По-суті, таким же чином знесилили військово-повітряні сили, флот. З кого тепер запитати? Де всі ці єжелі та інші “дачні генерали”, які продали армію та Україну?
Дуже важливо зараз не дати ще одного приводу нашим західним партнерам засумніватися в щирості вищого військового керівництва країни. Не даремно ж вони приїздять до нас із аудитами витрат військової допомоги.
І, звісно, все ще остерігаються махрової української корупції, виділяючи нам по одному-два танки. Ціла леопардова епопея, що розтягнулася майже на рік, могла би вирішитися вже давно, якби не цей неприємний шлейф викрутасів зі “спецекспортом”. Залишається зі співчуттям лише порівнювати ці дві таблиці.
На думку військових експертів, викупити продані раніше танки для підсилення української армії зараз може бути недоцільним. Адже вони вже експлуатувалися в Африці протягом 10-15 років. Доведеться проводити щонайменше капітальний ремонт, і результат буде дуже непередбачуваним.
Єдине, що в цій повчальній історії добре, це те, що разом з тими проданими старими танками та іншою військовою технікою нарешті канула в Лету епоха російського впливу та розграбування ЗСУ. І наступає час повноцінного військового партнерства з НАТО. З відкритою позицією України, яка прагне в європейську спільноту.
Анатолій Жучинський
