Замість вишуканих костюмів та краваток він носить сукні, підбори та фарбує губи помадою. А ще — він справжній поліглот, знає українську, російську, польську, білоруську…

Був і на Вінниччині, де пережив справжню драму кохання, про яку досі боляче згадувати. Про життя в Німеччині, подорожі до нашої країни та свій унікальний стиль він розповів нашому журналісту.

– Мешкаю я в старому містечку Реґенсбурґ, яке було засноване або кельтами, або римлянами, офіційно як Castra Regina, табір римського легіону. Тут багато старих пам’ятників, особливо середньовіччя, найвідоміший – кафедральний собор. Він був першою столицею Баварії та мав пізніше функцію столиці всієї Німеччини або німецької імперії, особливо від середини 17 століття до початку 19 століття. Місто знаходиться на найпівнічнішому пункті ріки Дунай. Маю чотирьох братів. Мої батьки – вчителі. У Німеччині інтерес до слов’янських країн – відносно незвичайна річ.

Можна сказати, ця цікавість до слов’янських країн була несвідомим протестом проти батьків. У той час вони їздили в Італію, Австрію — тільки не в ті країни, які раніше були радянськими, — розповідає Стефан. — У школі вчив англійську та французьку. Став займатися італійською, румунською, російською та іспанською мовами. В університеті вивчав слов’янські мови. Люблю їх порівнювати, подобаються діалекти. Якщо є натхнення, беруся за нові: албанську, датську, литовську. Я вчу мови не заради грошей, це важлива частина мого життя. Через знання мов зрозумів, що не дуже люблю перекладати, бо губиться значення слів. Особливо це помітно з термінами «Русь», «Росія», «руський», «російський». Це одна з причин, чому припинив діяльність як перекладач.

– А українську як вивчили?

– Почав займатися українською мовою в 2008 році. Дотепер вчу і постійно користуюсь нею. Вона нескладна. Її можна вивчити без репетитора. Потрібні підручник, словник, розум. Коли додатково маєш українських друзів, щоденну практику, абсолютно все швидко йде… До Вінниці і на Вінниччину потрапив у 2010 році. Хоча, на жаль, стосунки з дівчиною розірвалися через непорозуміння, залишилися з нею добрими друзями. Мені подобається Вінниччина. Які враження від України? Трохи шокувала мене вона, хоча до цього був уже в Росії і в Білорусі. Життя в багатьох пунктах відрізняється від життя в Німеччині. Чудово порівнювати село колишньої дівчини з Вінниччини із селом, де я виріс. Чисельність населення практично однакове. У нас місто — в Україні смт. Різниця в архітектурі будинків — вони звичайні та маленькі в селах і селищах України. В Німеччині ж мають два-три поверхи. Електрика йде під землю в Німеччині, в Україні багато стовпів.

– Свого часу Ви цікавились і Чорнобильською трагедією…

– Так. Дотепер мені близька ядерна фізика. Інтерес почався, напевно, через батька, який сам вчитель фізики. А ще — через мій інтерес до Східної Європи, що почався через карту з «новим обличчям» Європи після розпаду СРСР, Чехословаччини, Югославії, об’єднанням Німеччини, яку отримав від тітки. Майже одночасно була серія статей про Чорнобильську трагедію в нашій регіональній газеті. Потім дізнався про людей і щорічно їздили до Білорусі, їм допомагав як волонтер. До України поїхати давно хотілось їхати, але тільки вдалося вперше в 2010 році, після того як познайомився з прекрасною дівчиною з Вінниччини. Ми дізналися один про одного в мережі.

– Відколи Ви стали носити сукні, підбори, користуватись косметикою? І чому? Вас хтось може називати трансвеститом.

– Так, мене можна називати трансвеститом. Це залежить від точки зору. Як на мене, «чоловічий» одяг просто нудний і нецікавий, виготовлений без любові. Я завжди заздрив жінкам і дівчатам, поки не почав сам носити такі речі. Спочатку думав, що тільки жінки можуть так одягатися, але потім зрозумів, що і чоловіки можуть. У 14 років я почав фарбувати нігті, в 17 — робити макіяж. У 18 став носити сукні. Як мені у «жіночому» образі? Я себе почуваю більш привабливо та маю більше самовпевненості. Найважче зараз терпіти зайве волосся на тілі. Тому зроблю лазерну епіляцію. Щоб ходити на підборах, потрібні самовпевненість і тренування. Взагалі не важко. Рідні скептично спочатку на мене реагували, було важко миритися. Взагалі у всій Європі практично є три види реакції: або подобаюсь, або не подобаюсь, або людям байдуже. Байдужість, ймовірно, найбільш розповсюджена реакція. Відкрите несприйняття рідко буває. Більше — компліменти.

– Зараз Ваше серце вільне? Якою має бути ваша друга половинка? Що би Ви хотіли побажати читачам і коли до нас приїдете?

– Для мене пошук дівчини не є головним пріоритетом зараз. Знаю, що є дівчата, яким подобаюсь, я їх приваблюю та вони мене. Хай Бог береже вас усіх.