Мовне питання завжди було рушійною силою суспільних змін. З боку російської пропаганди воно навмисно порушувалося так, щоб викликати страх в одних і обурення в інших. Але чому ми тільки зараз перестали мовчати і почали відстоювати власну точку зору?

Адже ми вже достатньо мовчали. Україна здобула незалежність вже понад тридцять років тому, а мовна проблема наздоганяє нас і досі. Ситуація, яку бачимо у країні зараз, ситуація, безпосередніми учасниками якої кожен з нас так чи інакше є, виникла у суспільстві не за один день. Численні репресії, жорсткі заборони, утиски мали сильний вплив на українське суспільство. Довгий час зберігалася тенденція, що українська мова – це «мова села» і спілкуватися нею соромно. Події 2014 року мали б стати поштовхом для докорінних змін, проте українське суспільство продовжувало поширювати російський контент, не бажало повністю відмовитись від російської мови, підкріплюючи зросійщення українців.

Зараз саме час для змін, проте замість цього все більше шириться взаємна ненависть. З одного боку спроби «українізувати» російськомовних шляхом приниження, образ, ставлення як до «другосортних» українців. З іншого боку лунає «не там собі ворогів шукаєте» та принципове небажання спілкуватися українською. Навіть мої однолітки, з якими ми вчилися разом, і які все життя спілкувалися українською, викладають дописи у соцмережах виключно російською, бо «так публікації краще просувати».

Зараз за окуповані міста йдуть запеклі бої, наші воїни віддають свої життя за повернення нахабно захоплених ворогом територій. Уявіть собі, якщо суспільство не схаменеться, і якщо на деокупованих територіях людям стане байдуже на те, за що йшла боротьба, і вони знову почнуть спілкуватися російсійською у державних установах, громадських закладах, під час роботи та навчання. Чи буде в цьому якась повага до тих жертв, яких ми зазнали під час цієї війни?

Російськомовні дуже люблять поспорити з приводу того, що перехід на українську мову це ніби якась надважка справа. Я сама все життя говорила російською, проте вже як п'ять років спілкуюся виключно українською. Коли я усвідомила, що не маю бажання говорити мовою людей, що стільки років поспіль нищать мою батьківщину, відбираючи найдорожче в ні в чому невинних людей, цей мовний перехід став для мене необхідним. Чи було це настільки важко, як може здаватися? Ні, скоріше перший час незвично. Потрібно лише здолати сором, наважитися і постійно практикуватися. Ну і розуміти для чого цей перехід здійснювати, звичайно. Головне зараз нікого не примушувати, люди самі мають зрозуміти роль української мови у своєму житті, майбутньому країни, цій війні. І якщо вони відносять себе до української спільноти, вони її обов'язково зрозуміють.

Мовна проблема формувалася в Україні численні роки, тож не варто очікувати, що ми зможемо впоратися з нею настільки швидко, як нам хотілося б. Проте зараз саме час для змін, і це той момент, коли кожен внесок є важливим. Бо в країні ще триває війна, щодня гинуть люди, безліч дітей потребують негайної допомоги. Без цих дій ми не переможемо. І хто тоді взагалі буде спілкуватися українською?

Тетяна Головатюк,
студентка