Вона сиділа, начебто німа.
Душа кричала, а вуста мовчали,
І не лякали ані ніч, ані пітьма,
Вони все бачили, вони все відчували.

Вона похоронила поряд з ним
Своє життя, свою любов і долю.
Загинув…А так мужньо боронив,
А так боровся, так стояв за волю.

Їй тільки двадцять, а уже вдова,
А було стільки мрій і стільки планів.
І зайвими стають несказані слова,
Лиш манить аромат свіжих тюльпанів.

Він так любив ці квіти дарувати,
І обіцяв, що завжди буде поряд.
А ось тепер мовчить, і що ж казати?
На фото залишився рідний погляд.

І посмішка його її не відпускає.
Вона сидить і дивиться крізь мари.
Вуста німі, але душа ридає,
І плачуть з нею темні сірі хмари.

Наталія Афанасова