Вадим — досвідчений офіцер, який з 24 лютого минулого року брав участь у жорстоких боях з агресором, зокрема він із побратимами воював і за Київщину.
Він взяв на себе командування підрозділом мобілізованих. Під його керівництвом вдалося знищити понад 100 одиниць ворожої техніки тільки на київському напрямку. За це Вадима Москаленка нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
– На Київському напрямку в основному ми працювали по ворогу з САУ «Гвоздика». Якщо взяти автотрасу від Бучі до Макарова, де вся техніка агресора, яку вдалося там знищити, а це не менше ста одиниць, а у живій силі – то, напевно, нарахується цілий полк — це здобутки саме нашого підрозділу. Потім ми поступово ворога гнали до Білорусі.
– Що було для вас важливіше — нищити рашистську техніку чи їхній особовий склад?
— За статистикою, якщо знищено хоча б 30% підрозділу, то він вважається вже небоєздатним. А якщо знищити техніку, то підрозділу не буде на чому пересуватися і перевозити зброю. Тому лупили по колонах. Тоді дійсно артилерія вирішувала хід бою. Кожен військовий знає, що піт артилерії береже кров піхоти. Ми намагалися зберегти нашу піхоту, — розповідає Вадим Москаленко.
– Чим зараз артилерія українська відрізняється від ворожої арти?
– Ювелірністю роботи! На жаль, зараз на нашому озброєнні не вистачає боєприпасів великих калібрів. Тому кожна ціль максимально вираховується і максимально точно знищується. І наша піхота на передку це бачить і розраховує на нашу підтримку.
Росіяни влітку за добу могли випустити до 60 тисяч снарядів. У них така тактика — фатальне знищення, засівають територію максимальною щільністю. Але, як показує практика, точність набагато ефективніша. Це видно навіть по їхніх втратах.
Звичайно, нам хотілося працювати на польських «Крабах». Вони набагато кращі, більш модернізовані, ніж наша «Гвоздика». Але якщо толковий командир, професійний екіпаж, то будь-яка зброя буде ефективною.
— Зараз почали формувати бригаду наступу, саме такі, як ви — досвідчені гвардійці – й стануть кістяком цих бригад. Які якості потрібні, щоб стати пліч-о-пліч із вами?
— Моя війна почалася ще у 2015 році. Я тоді був командиром взводу у мінометній батареї Калинівського полку. Після того відбував службу виключно на артилерійських посадах. Їздив на навчання, вдосконалював техніку. А в 2019 році у нашій частині з’явилася «Гвоздики», і я почав вчитися ними працювати.
24 лютого був на посаді начальника штабу артилерії, організовував плани бою. Але масивність ворога набагато переважала на Київському напрямку, і нам потрібно було більше артбатарей. Я очолив одну із них. Забрав всіх мобілізованих до себе, навчав їх фактично в бойових умовах. Вже через тиждень ми вдало давали відсіч ворогу.
Перший бій на азарті, люди були вмотивовані, відчувалася підтримка місцевих. Пишаюся своїми побратимами! Наймолодшому було 18 років, найстаршому – майже 60. Підрозділ був дуже злагоджений. Хотіли вчитися і хотіли нищити ворога. На жаль, були втрати. Але ми один одного сильно підтримуємо. Зараз трохи тяжко, але ніхто не готовий відступати.
Ось саме така вмотивованість зараз потрібна новобранцям! Запевняю, для нас основним пріоритетом був і залишається особовий склад, життя і здоров’я наших хлопців. Залізо можна відремонтувати, нове отримати. А от люди, навчені військові — це найдорожче!
Після побаченого в Бучі, інших українських містах та селах, де знищувалося цивільне населення, бажання гнати і максимально нищити ворога лише зростає. Тому скільки буду жити — готовий ворога душити голими руками. Впевнений, що більшість українських чоловіків, які не втекли за кордон, які знають і бачили, якої біди тут наробили, хочуть того ж, що і я. Тому тільки військовим шляхом можемо відомстити і здобути перемогу.
Якщо ви безжалісні до ворога та вмотивовані боротися за Україну, тоді приєднуйтеся до бригади «Червона калина». Разом покажемо, як ворог тліє, — закликає Вадим Москаленко.
Людмила ПОЛІЩУК
