Війна знімає маски, показує хто ким є насправді. Наші почуття та емоції стають немов оголені дроти під напругою. Війна дала зрозуміти, кому справді не байдуже на долю країни, а хто всі роки просто прикидався гідним громадянином. Жахливі події, свідками і учасниками яких стали всі ми, тим не менше, згуртували суспільство, зробили наш народ об’єднаним. Проте із війною прийшов також і осуд, який тепер підсилює внутрішні конфлікти між українцями. Це про те, що ховалося у суспільстві довгі роки, на що ми заплющували очі, не хотіли бачити правди. Зараз ці конфлікти набувають більшого значення і потребують негайного вирішення.
На тлі повномасштабного вторгнення росії величезна кількість українців стали біженцями. Величезна кількість людей, які заради того, щоб врятувати власне життя, життя своїх дітей та близьких, змушені були виїхати у більш безпечні зони. Хтось втратив житло внаслідок ворожої атаки, чиясь домівка під окупацією, хтось виїхав, аби не потерпати від стресів через постійну загрозу ракетного удару. Проте, навіть опинившись у безпеці, їхнє життя не стає простішим, чи позбавленим нових переживань. Людям, що виїхали з місць бойових дій буває надзвичайно важко просто продовжувати жити власним життям, знаючи, що іншим не пощастило, і вони вже ніколи не зможуть побачити мирного неба.
Багато моїх знайомих з початком війни також виїхало закордон. Час від часу я запитую себе: «чи зможуть вони повною мірою відчути те, що відчуваємо ми в Україні?». І відповідь кожного разу одна й та сама – звичайно, що ні. Вони не чують регулярних повітряних тривог, не ховаються в укриття під час ракетних атак, і можуть бути впевненими, що завтра чергова трагедія від ворожої атаки не торкнеться цього разу і їхнього міста. Проте чи варті вони засудження за це? Багато моїх близьких вже втратило чи не найдорожче через війну, а тепер їх ще чекатиме довічний осуд через те, що вони врятувалися? В чотирнадцятому році внутрішньопереміщених осіб з окупованих територій сходу не вважали за справжніх українців, а тепер і біженців закордоном. Чи не час вже нашому суспільству дорослішати і не шукати нові приводи для взаємної ненависті?
Не зрозумію я, мабуть, тільки тих біженців, хто приїхавши закордон починає спілкуватися російською, бо «ви нє панімаєтє, так лєгчє, так понятнєє». Хоча я чудово пам'ятаю, як вони ж самі раніше глузували з наших спільних знайомих, які вели соціальні мережі російською, хоча ніколи нею не спілкувалися. Так чому ж тепер закордоном ви знову піддаєтеся зросійщенню, не цінуєте жертв цієї війни на вашій батьківщині? В той час, коли російськомовні переходять на українську, ви тільки продовжуєте розповсюджувати мову ворога закордоном. Українська мова – це є наша гордість, а ви так легко її знецінюєте.
Зараз всі мають робити власний внесок для перемоги на тому місці, де вони можуть якнайкраще допомогти своїй країні. Не тільки доросле покоління, але й мої однолітки волонтерять закордоном, донатять на потреби армії, допомагають таким самим біженцям з України пристосуватися до нових умов. Важливо пам'ятати і про це також, а не тільки вважати, що всі окрім тебе зрадники.
