14 липня в історії Вінниці назавжди залишиться трагічною датою. Рашисти обстрілювали місто ракетами не раз. Першими жертвами воєнних злочинів окупаційної армії стали працівники Вінницького летовища “Гавришівка”. Тоді загинуло 9 працівників аеропорту. Місто пам”ятатиме своїх героїв. Згодом були інші цинічні удари рашистів, були жертви, яких Вінниця оплакуватиме ще дуже довго. Але найцинічніший ракетний удар по центру мирного українського обласного центру терористи нанесли в середині липня минулого року.
Того дня рашисти випустистили дві ракети типу “Калібр” з акваторії Чорного моря. Одна ракета знищила будинок культури, інша розірвалась на площі перед медичним центром “Нейромед”, який вигорів вщент.
Загинуло 23 людини, чотири тіла досі не ідентифіковано. 8 людей зникли безвісти. Більше двох сотень вінничан було поранено. Серед загиблих – троє дітей. Два хлопчики 7 та 8 років і чотирирічна сонячна дівчинка Ліза. Вона з мамою переселились до Вінниці через війну. Дитина загинула на візочку під час прогулянки містом. Мати дивом вижила.
Ірина Дмитрієва, мама загиблої Лізи, нині проживає в Австрії. Жінка каже, що Її світ зруйновано рашистськими окупантами. Однак вона знайшла в собі сили, щоб розповісти про життя після трагедії.
В інтерв’ю Суспільному жінка розповіла, що наразі шукає своє місце у світі, тож проживає за кордоном, в Україні відчуває сильний біль.
– Фізично мені краще, минуло 7 місяців. Хоча по здоров’ю ще потрібні втручання. В моєму тілі ще залишилися уламки від ракети, 5 штук точно, деякі з них потрібно виймати. Фізично краще, морально – поки неможливо ні прийняти, ні змиритися. Це біль назавжди, – поділилась жінка.
Ірина розповіла, що кожного дня намагається братись за безліч справ – малювати, писати, читати, допомагати іншим. “Але коли настає вечір – серце щемить від болю та самотності. Це найстрашніший момент, бо ти розумієш, що твоєї дитини немає, і вона більше ніколи не повернеться”.
“В порівнянні з моїм минулим життям “до” – я нічим не займаюся. Основну частину цих місяців після трагедії була на реабілітації. Я не знала де я, і навіщо тут. Наче перебувала у паралельному світі. Моє життя знищили, в ньому більше немає сенсу і якихось планів… Я завжди задаю собі питання – навіщо мене залишили. Це не життя, а існування. Я не хотіла. Час минає, але біль ні, – розповіла мама Лізи.
Також вона поділилась, що відчуває підтримку від людей з усіх куточків світу, а особливо від українців. Щоденне спілкування допомагало жити.
Але найбільше вгамовує біль самотність. Як тільки мені стає погано – беру сумку і сідаю в потяг, часто не знаю куди їду, але є інтернет, на місці можна все забронювати. Читаю, допомагаю батькам, готую, відволікаю себе по максимуму і думаю, що в цей час Лізуні було б приємно зі мною бути і куштувати разом пиріг або гуляти новими місцями. Я завжди згадую її, як дитину, яка хотіла жити та помічала кожну деталь, раділа сонечку та квітам. Вона мій приклад, як потрібно жити, – розповіла жінка.
А ось щодо майбутнього, Ірина не змогла відповісти нічого конкретного. Каже, що наразі його не бачить, а планів більше немає. “Вірю в перемогу, але боюсь, що не зможу нею насолодитись. Болить серце за всіма загиблими”.
“Я дуже люблю Україну, раніше хотіла жити тільки там. Але зараз я загубилася, шукаю своє місце у світі і не можу знайти. Тут за кордоном я ніхто, а в Україні відчуваю тільки сильний біль. Тому, через тиждень я можу бути в абсолютно іншому куточку світу, я нічого не знаю і не планую”, – поділилась Ірина.
Днями у вінницькому кінотеатрі Родина відбувся прем”єрний показ фільму “Шоста печатка”, знятого за мотивами липневої трагедії 2022 року. Доля головної героїні фільму багато в чому нагадує долю мами маленької дівчинки, безневинно убієної російськими терористичними військами. Таких скалічених доль мільйони на особистому рахунку воєнного злочинця Путіна, проклятого згорьованими українськими жінками до 10 коліна. Господи, будь справедливим.
Анатолій Петраченко
