“14 жовтня 2015 року мій чоловік з трьома своїми друзями вирішили посидіти в кафе “Південний Буг” у Брацлаві, – розповідає Наталя – Один з їхньої компанії вийшов на двір. Раптом хтось вбіг до середини з криком : “Там вашого б’ють!”. Рустам вийшов, побачив компанію хлопців. Хто кого бив було незрозуміло. Тому він підійшов і запитав, що відбувається. Олександр Дунський, в котрого вже за плечима була судимість за хуліганство, сказав: “все нормально” Чоловік повернувся, щоб відійти, а той йому наніс сильний удар. Збили його з ніг, складається враження, били, щоб не залишити живим.

Ми разом вже восьмий рік. Але ніколи в жодних “розбірках” його ніхто не бачив. А це все сталося саме в той момент, коли я була на заробітках за кордоном. Я в цей час дзвонила йому і він не взяв трубку. Отже, з ним щось сталося. Бо що б не було, під якими би обстрілами він не був, – трубку він бере завжди і каже, що все нормально, щоб я не хвилювалася..

За висновками медиків у Рустама закрита черепно-мозкова травма, злам кістки основи черепа, крововилив. Його забрали до Немирівської лікарні. Там він лежав усього добу. Мій батько і брат сиділи біля нього. Він був неадекватний, його нудило. Без свідомості його везли до Вінниці, у реанімацію військового госпіталя. Він був дуже буйним, того лікарі прив’язували його до ліжка. Потім перевели до нейрохірургії у психоневрологічний диспансер ім. Ющенка. Він бушував, втікав звідти, ми нічого не могли з ним вдіяти. Рустам пригадує, що коли опритомнів, то побачив над собою двох мужиків, котрі говорили по-російськи. Перше, що подумав — потрапив у полон до сєпарів… Зрозуміло, почав вириватися. Приїхав його батько з Закарпаття і допомагав біля нього сидіти. Через два тижні ми забрали його додому, лікували.

Після того, як його побили, на другий ранок прийшов до батька Олександр і каже: дуже прошу, не подавайте до міліції ми все вирішимо і заплатимо. Потім він з батьками приїхав у лікарню. Дали дві тисячі гривень і оплатили список ліків, котрий видали нам у лікарні. Його батьки запевнили, якщо щось треба — звертатися до них. Але згодом Олександр раптом начепив на руку гіпс. В нашій лікарні взяв довідку, що в нього синці, зняв побої і написав заяву до поліції на мого чоловіка! Нам порадили щось робити. Тоді вже заяву написала я. Та у поліції раптом починають зволікати. Довго не вносили моєї заяви до єдиного реєстру. Слідчі не приїжджали до чоловіка, щоб хоча б запитатися , поглянути його стан. Тільки перед новим роком його батьки прийшли до мене. І відразу ж почали погрожувати: “Або твій чоловік міняє свідчення, що його вдарив хтось інший, або ми підключаємо людей і свої гроші і будете ще ви винні.” Покликали Рустама. Той рознервувався, руки почали трястися. Ну як це так? Невже ви б хотіли, щоб на вашого рідного хтось звинуватив у тому, чого насправді не було? Як що він бив, то нехай відповідає за скоєне. Їхній адвокат нам порадив, щоб ми з усім змирилися, домовилися зі свідками. Ми відмовилися від цього.

Нас направляли на судово-медичну експертизу. Потім через два тижні — знову. У Немирові експерти визнали, що травми мого чоловіка — тяжкі. Батьки Олександра сказала, що ми все підкупили. З їхньої ініціативи нас відправили до Вінниці в обласне бюро судово-медичниї експертиз. Вона тривала чомусь надто довго Потім два судмедексперта повезли нас з мого чоловіком по лікарях. Щось крутили-мутили, вирішили знову зробити МРТ, чи справді в нього є ті переломи. Я вже прошу — напишіть правду, так, як воно є. А він мені: а воно вам треба? Хлопці помиряться і все буде нормально! Зрештою, дали висновок, що в чоловіка тяжкі тілесні пошкодження. Та їхній адвокат б’є на те, що ці травми чоловік отримав ще в АТО, в нього, мовляв, була контузія. І вони середньої важкості. Але немирівський судмедексперт стверджує, що ці травми не давні, а свіжі. А нещодавно (через півтора роки судової тяганини) вінницький судмедексперт заявив, що, можливо, щось було проведене не так в експертизі і треба все робити наново… Не розумію, як так можна? Я не бачила, чи хтось платив судмедексперту гроші, але це все наводить на погані думки, що справжнього зловмисника хочуть якщо не виправдати, то його злочин значно пом’якшити, щоб уникнути покарання.”

“Того дня мене побили троє учасників АТО. Їм не сподобалося те, що я зайшов до кафе у камуфляжній формі. Мовляв, ми воювали і вдягнені у цивільне, а ти тут прийшов ось такий… — розповідає Олександр Дунський — Я відповів, що хлопці, я вас поважаю, але сьогодні повертаюся з рибалки, тому не встиг переодягнутися. Розказав їм, що волонтерам допомагав автомобілі лагодити, щоб їм допомогу возили. Вони спочатку ніби відчепилися, але один з них зірвався на бійку. Вони були такі п’яні, що не розуміли, що роблять. Мені зламали руку і голову так побили, що я шапку не міг одягнути. Поліція розділила цю справу на два кримінальних провадження. Це, що мене побили — гальмують і досі, жодних дій не проводять. А провадження по Ахмедову вже в суді. В прокуратурі чекають рішення суду. Слідчі експерименти проходили без участі судмедекспертів…”

Коли буде рішення суду — важко сказати, бо кожне судове засідання призначається через 2 місяці. Олександр спочатку сказав, що Рустам сам впав. Потім — що він його вдарив… Наталя переконана, що відбувається банальне затягування справи. Але здаватися не думає, а невтомно пише листи у всі інстанції з проханням встановити справедливість. Так само скаржиться і Олександр. Сяк-так одужавши після цієї травми Рустам повернувся в АТО. Сказав, лікарі, крім травми виявили в нього онкологічну хворобу, тому він не знає, скільки йому ще залишилося на світі жити. Але жити в несправедливості не хоче. Він підписав контракт. Не зупинили його ні його дорослі діти, ні друзі, ні дружина. Попри все — вірить і сподівається, що у нашій країні колись працюватимуть закони.