Є такі родичі й у нас. Вони також на початку війни на наші заклики виходити і виступати за мир написали:
«Да ми за мір… желательно весь…» Уявляєте, який цинізм?
Я вже десятки років читаю вашу газету, хоча й на заробітках в Італії. Її передають наші земляки, привозять бусиками шофери, бо дуже просимо.
Тому хочу розповісти, як ми, втрачаючи кровних братів, сестер, які зрадили, знаходимо рідних по духу у всьому світі. Я таких знайшла у далекій Італії. І навіть не у великих містах, а провінції. Як у нас кажуть, у селі.
Я вже тут чи не всіх старших людей доглянула. В кого батька, в кого матір, бувало, що й брата безумного… Ой нелегко це було і є. Бо наймають нас лише тоді в такій місцевості, коли самим нестерпно. Але для багатьох я була – що казати — наймичкою та й усе. А ось у цій родині я стала як рідна. Доглянула батька, доглянула матір, доглядала, коли почалась війна, брата.
Сина мобілізували, а я допомагаю їм кредит за квартиру виплатити… Куди їхати? Невістка в Україні з двома маленькими онуками. Я ще на голову сяду?
Але нерви дались взнаки. Різко підірвала здоров’я. Втрачала вагу десятками кілограмів. Аж доки не втратила свідомість. Ці люди мене доправили в лікарню. І вердикт лікарів — онко щитовидки. Казали, що ще кілька місяців — і все…
А там же медицина знаєте яка дорога? І ці люди, брати-сестри, особливо одна, Ліза, яка це все ініціювала, оплатили мою операцію, знайшли фонди, потім я у них лежала вдома. Виходжували вже вони мене, а не я їх.
Тепер я знову стала працювати. Знаю, що, коли була в лікарні, вся родина ходила до храму і молилась за мене, мого сина, ставила свічки за здоров’я.
Вони щоразу дивляться і читають про Україну, про війну. Терплять, що через санкції і у них у два рази ціни на комуналку і продукти піднялись, бензин. Але звинувачують путіна, а не Україну. Дуже нас поважають. Щоразу розпитують про синів, як вони, як їхні діти, дружини… Особливо Ліза, донька батьків, яких я доглядала, а тепер доглядаю її хворого брата.
Вона каже, що обов’язково приїде в Україну, що б не сталося… Хоче побачити наш героїчний народ і землю, яка переносить такі жахіття.
Тому вірю, що не лише Ліза та ця італійська родина, а й багато інших стали для наших біженців та заробітчан названими братами та сестрами.
Спасибі людям світу і державам, які прихистили нас, дають можливість працювати. Бо якби не ця робота, ми б з сім’єю уже сиділи в борговій ямі.
А зрадники-родичі з росії, вірю, отримають те, що заслужили. Всім нам перемоги і повернення наших синочків з війни живими і здоровими.
Тетяна Ковальчук,
читачка з Італії
