Війна. Вона вдерлася в нашу країну нахабно, жорстоко, цинічно, підступно. І почала нищити все, що було для нас дорогим. Поламала наші мрії, наші плани, загадила наші землі, зруйнувала школи, лікарні, музеї, домівки, де жили мирні люди, забираючи при цьому їх життя… .
Ми все переживемо, відбудуємо, засадимо садами, але ми не повернемо втрачені життя. І цей біль найважчий. Алея Слави на Сабарівському кладовищі у Вінниці – це біль всієї України! України, яка щодня втрачає своїх красивих синів та дочок на полі бою.
Сорок днів як відійшов у вічність мій похресник, син моєї сестри – Олександр . Поблизу села Червонопопівка, Кремінського району Луганської області 21 січня 2022 року він загинув в ході виконання бойового завдання . 2 лютого ми провели його в останню дорогу.
Він не встиг ще й вдихнути на повні груди життя, як воно обірвалося. Залишились мама, сестра, племінники. А ще син, донечка та дружина. Залишились із глибокою раною в серці, болем душі. Залишились рідні, та близькі люди, друзі, знайомі, побратими – і всі ми, як один, маємо одне єдине питання: за що?
Ми жили на своїй землі. Ростили дітей, працювали, нікому не погрожували. Сашко любив життя, вмів дивувати, радувати. Любив Україну! Мабудь за це, бо ті, хто розв’язав цю безглузду війну – Україну ненавидять. А Саша любив. Любив своїх рідних, свою дружину Надійку, сина-красеня та донечку. Любив свою ВІнницю, де народився і виріс. Любив, дуже любив село Семки, поблизу Хмільника, де жили дідусь та бабуся.
Олександр Сергійович Яськов – випускник 26 школи м.Вінниці. Напевне він запам’ятався вчителям своїм легким характером, посмішкою, а однокласникам – добрими вчинками, інколи на межі ризику.А яким він запам’ятався мамі?Маленьким хлопчиком, який дуже сумував за мамою у дні її навчальних сесій. Тобі він обіймав мамин одяг і так засинав. Він знав, що мама повернеться. Вона завжди поверталась.
Тепер мама притискає до серця його шапку, яку він передав із військових навчань. Дихає нею, бо вона ще зберігає запах сина . Згодом цей запах розвіється, а біль на серці не вщухне. То вже довіку. І син не повернеться. Ніколи більше. Доведеться вчитися із цим жити, бо поруч внуки, які його теж дуже любили. Потрібно навчити їх любити Сашу і надалі. Навчити маленьких племінників-волонтерів молитись і посилати йому добрі, благі думки . А ще продовжувати допомагати армії, як роблять вони це разом із мамою та бабусею з перших днів війни.
Після школи Олександр здобув мирну і досить перспективну професію будівельника. У нього були золоті руки. У Києві та Вінниці він зробив безліч красивих ремонтів квартир. Люди завжди йому щиро дякували. А як красиво він обклав плиткою грубку у своєї хрещеної на Селищі?!Ця грубка досі зберігає тепло його рук. Це було зовсім недавно.
А потім прийшла повістка. І він, як і сотні інших взяв у руки автомат. Був зарахований до підрозділу десантно-штурмових військ ЗСУ в роту вогневої підтримки 13 окремого десантно-штурмового батальйону імені Героя України полковника Тараса Сенюка в склад 95 десантно-штурмової бригади м.Житомира. Пройшов навчання. Ніколи не ховався за спини інших. Був совісним та людяним. Готувався до бою, але складав мирні плани на майбутнє. Ще стільки хотів зробити!! Як прийняти той факт, що його вже немає разом із нами?!
Скільки талановитих людей вже забрала війна? Неначе лютий ненажерливий Молох забирає вона наших дітей. Постріли прощального салюту на Алеї Слави у Сабарові через серце кожного з нас миттю пронесли холод війни. Постріл салюту це лише мить. А там на передовій постріли та вибухи лунають постійно. Як витримують наші хлопці, які тримають стрій на передових позиціях?!
Поклади, Господи, Свою святу руку на плечі наших синів-українських воїнів. Дай їм, Господи, здоров’я та мужності вистояти і перемогти всіх окупантів! Захисти їх Своєю Силою та Могутністю. Збережи їх життя!Бо вже так багато прапорів майорить над Україною. Так багато!
Наталія Щепілова,
голова ради Подільськго народного університету Культури
