«Якось наважилася податися у пошуках кращого життя з сестрою та чоловіком, і потрапили на гачок одного вінницького афериста.

До цього ми з чоловіком 13 місяців працювали у Польщі, а сестра – рік на фермі у Данії по студентській програмі. Після розповідей сестри про райдужні перспективи у таких країнах, як Данія та Німеччина, нам усім захотілося чогось більшого. Тому вирішили податися до Німеччини. Почали пошуки надійного посередника. – розповідає Юлія. – Знайомий чоловіка дав мобільний телефон Богдана, який займається працевлаштуванням за кордоном, зокрема й в Німеччині. Хлопець говорив просто, ніби спілкуєшся зі старим товаришем. За два тижні Богдан зателефонував до чоловіка і повідомив про гарячі вакансії на Іспанію і що там теж можна гарно заробити. Той дзвінок мене трохи насторожив, було дивно, що посередник сам телефонує, нав’язуючи свої послуги. Коли сестра отримала паспорт, ми зателефонували до Богдана, він повідомив, що вакансій на Німеччину немає, і став переконувати нас, що краще поїхати в Чехію або Словаччину, бо в Німеччині змінилися закони і там усіх депортують. Але яка депортація, якщо все легально?

Схема поїздки була така: ми виготовляємо польські робочі візи та їдемо ніби у відрядження від польської фірми до Німеччини. Спочатку ми мали приїхати до Кракова, де нам повинні були надати трудовий договір та оформити відрядження, а далі легально їхати на роботу. Але в Інтернеті я знаходила інформацію про те, що це не зовсім легальна схема, що для безпечної праці в Німеччині та ще ряді країн ЄС потрібно відкрити візу Van der Elst. Коли я запитала про цю візу у Богдана, то він сказав, що це не віза, а запрошення і що його вже відмінили (пізніше з’ясувалося, що це неправда).

За виготовлення польських віз Богдан зажадав з кожного по 150 доларів. Чоловіку він надав лише запрошення та страховку, за що ми сплатили ще 60 доларів. Виїхати хотіли ще до Новорічних свят, тому погодилися на вакансію в Словаччині. На користь Словаччини був і той факт, що рідний брат Богдана також там працював. За вакансії і легалізацію ми сплатили по 250 євро кожен.

…З Ужгорода нас мав забрати перевізник, з яким Богдан, за його словами, налагодив співпрацю. Коли ми зв’язалися з перевізником, виявилося, що він не знає, хто такий Богдан, але знає партнера Богдана Оксану. Перевізник попередив, що на словацькому кордоні ми ні в якому разі не повинні казати, що їдемо на роботу, бо не пропустять. Чоловіку взагалі порадив сховати запрошення подалі, бо в нього була карта тимчасового побуту від іншої польської фірми. Координатор у Словаччині була здивована, що на роботу їдуть 3 дівчини та 3 хлопці, адже вони потребують 6 жінок. Виявляється, для хлопців не буде роботи? Вночі перевізник відвіз нас до гуртожитку м. Жіліна, де ми перебули ніч. Після обіду нас відвезли до м.Трнава за 160 км від м.Жіліна. Мене з чоловіком та сестрою розмістили в пансіонаті, в кімнаті з трьома ліжками, а ще одну пару – у трикімнатній квартирі в центрі Трнави. До роботи нам було йти 30 хв. у швидкому темпі, а найближчий магазин виявився за 45 хв. ходьби від нашого дому.

До місця роботи ніхто не довозив. Тобто нам залишалося або ходити пішки, або їздити автобусом, що означало мінус 32 євро в місяць з кожного. Харчування в Словаччині досить дороге, приблизно таке ж, як у Німеччині, а деякі продукти навіть дорожчі. Щоб більш-менш нормально харчуватися, вам необхідно 150-200 євро в місяць на особу.

А далі чекав наступний сюрприз. Нам повідомили, що з першої зарплати з нас мають вирахувати по 350 євро за легалізацію і ніхто нам їх не поверне.

З жахом довелося усвідомлювати: ми – нелегали. На третій день ми повідомили, що їдемо додому, бо не хочемо нелегальної праці та депортації. Усі раптом заметушилися, Оксана вимагала, щоб Богдан заспокоїв своїх людей, той, у свою чергу, радив нам «не загризатися» з ним. Наш словацький координатор виявився золотою людиною, бо без жодних питань завіз нас на вокзал, адже добре розумів, що нас ошукали.

Коли повернулися в Україну, то попросили Богдана повернути нам кошти. Але він відмовився, мотивуючи це тим, що надав всі необхідні послуги і що робота легальна, а ми просто не дочекалися документів. Цікаво, що на зустріч з нами у Вінниці Богдан приїхав з чотирма хлопцями, двоє сиділи в автомобілі, один – за сусіднім столиком в кафе, а четвертий, який представився його двоюрідним братом, виступав у ролі його адвоката і майже увесь час говорив за Богдана. Зараз питання залишається відкритим, ми надіємося на допомогу правоохоронних органів.

Залишила Юлія і номер телефону цього агента з працевлаштування. Втім, він постійно зайнятий. Мабуть, від клієнтів відбою немає…