– Як впи…жу, то шкура з рашиста відлетить, – показує свій все ще міцний кулак пенсіонер.

Чоловік звернувся до редакції, щоб мотивувати молодь не боятися йти захищати Україну. Він і сам рветься у бій, але його не беруть.

– У нас набирають добровольців у «Гвардію наступу». Ось я й добровільно прийшов проситися на фронт. У мене вже нікого немає, я одинокий, хочу не доживати віку, а достойно померти — за Україну. Прийшов до гвардійців, пояснюю, що можу дати фору будь-кому з них, бо щодня 10 кілометрів бігаю, все життя спортом займаюся, але не беруть мене до війська. А я ж ще той вояка, — переконує 78-річний Іван Шевченко з Корделівки Калинівської громади.

Пенсіонер дійсно зовсім не виглядає на свій поважний вік. Показує, що ще має сили — без проблем віджимається на пальцях, стоїть на голові та демонструє пози йоги.

– До активного способу життя ме­не привела важка хвороба, але завдяки спорту останні двадцять років взагалі не йду до лікарні, викинув свою аптечку. Школу життя я пройшов ще замолоду, коли служив у Тихоокеанському флоті на Далекому Сході. За спиною — Китай та Японія. Там захопився буддизмом та раджа-йогою, кіокушинкай карате, опанував медитацію. Крім того, нас готували як розвідників, тому довелось вивчити прийоми самооборони. Мій полковник повторював, що будь-який працівник розвідувального управління у сто разів сильніший чемпіона, — каже Іван Шевченко.

— Після звільнення зі служби будував цукрові заводи, зерносховища, ферми, гаражі. Доводилось керувати 70-ма людьми, які не завжди чесно виконували роботу, ін­коли крали, тож добряче я нервував. З роботи йшов пізно, вже було не до спорту.

Але двадцять років тому все перекреслила онкохвороба. Переніс дві важкі операції й навіть знаю, що таке клінічна смерть. Дивом з того світу мене витягнули медики, кілька тижнів я не міг нічого їсти. Після виписки важив 47 кілограмів, наче з хреста зняли. Відчував себе старим дідом, бо ледь пересувався. Я розумів: якщо так буде далі, скоро помру. Помаленьку почав бігати. А неподалік мого будинку ліс, із колод змайстрував собі штангу та піднімав. Взявся вчити вправи-асани із раджа-йоги. Найважче було оволодіти «маюрсаною», де потрібно тримати своє тіло на руках паралельно землі.

Пенсіонер завжди прокидається раненько, щодня бігає від села до Калинівки і назад.

– Спочатку люди мені вслід крутили пальцем та вважали дивакуватим. Але я відповідав, що нема чого сміятись, бо ж до більшості моїх ровесників рідні вже квіти на могили носять. З часом односельчани стали мене розуміти. Я завжди в русі, їду велосипедом дрова заготовляти, рубаю їх, сам перекопав город. Вже не одне десятиліття тримаю вагу 62,5 кілограма.

Сам себе Іван Шевченко називає «мільйонером», але це точно не пов’язано з матеріальним становищем.

– Я багатий, бо маю здоров’я й маю змогу займатись тим, що люблю. А гроші — це не головне. Із 3 тисяч пенсії — 1800 грн ще на ЗСУ перераховую, ось квитанції. Своїм багатством намагаюся ділитися, безкоштовно проводжу лекції школярам та студентам. Показую всі свої вміння та навички на практиці. Якщо вже мене не беруть у «Гвардію наступу», то прошу хоча б дозволити готувати бійців на фронт. Бо ж знаю, як гартувати фізичну і моральну стій­кість, бути витривалим. Навіть володію методиками обезболювання. Хочу хоча б чимось допомогти нашим захисникам! Сьогодні, якщо ти не на фронті, то ти для фронту! Тільки так здобудемо Перемогу, — налаштований Іван Шевченко.

Людмила ПОЛІЩУК