Від редакції. У минулих номерах ми писали про те, що іноземні журналісти-розслідувачі виявили: головним по обміну військовополонених від російської сторони, особисто путіна, виступає генерал Володимир Алексєєв, який народився та виріс на Вінниччині. Саме він курував операцію із взяття в полон «азовців» та захисників Маріуполя за домовленістю сторін. Тоді ми поставили актуальне запитання: теракт в Оленівці — це було його підтвердження вірності путіну чи підстава генерала путлером, щоб спалити всі мости домовитись йому з союзниками України про виправдання? Як відомо, генерал-лейтенант Володимир Алексєєв давав гарантії безпеки та дотримання прав військовополонених, але не виконав їх.

– Алексєєв у школі був маминим синком, з яким ніхто не хотів дружити, — так згадують про генерал-лейтенанта Володимира Алексєєва — першого заступника керівника ГРУ Росії, Героя Росії із села Голодьки на Хмільниччині його однокласники.

Він виїхав з рідного села років 40 тому, але тут його добре пам’ятають ті, хто з ним сидів за партою, до кого він у друзі набивався і в кавалери.

– Ще до восьмого класу товаришували. А потім, після 10 класу, я пішов в армію, і наші дороги з ним розійшлися. Пам’ятаю його таким тюхтієм. Дівчата дадуть «щелбана», то вже кров з нього йде — мамин синочок. Уже коли у рязанському військовому училищі вчився, то трохи краще виглядати став, — згадує однокласник І. В. Бондарчук.

– Вова військовою справою марив з дитинства. Навіть вірші писав: “Люблю тебя, как офицерские погоны на плечах». Це такі вірші мені присвячував. Стояв по молодості у мене під тином, але я його не хотіла. Не ходила з ним. Потім з мене сміялися хлопці, мовляв, сидиш тут, квасолю лущиш, а могла б у Москві жити. Але не хотіла я ні його, ні Москви. У нас різні шляхи. Пам’ятаю, він виписував журнал «Военные знания». Правда, в училище військове аж з третього разу вступив. Після 8 класу його не взяли, після 9-го знову спробував, не вийшло. Аж коли пішов служити в армію, тоді став курсантом рязанського воєнного училища, — розповідає перше кохання Алексєєва Н. І. Чорнодон.

– Вова був з бідової сім’ї. Батько кульгав по селу увесь час п’яний. Мама була медсестрою у кардіовідділенні лікарні, але її вигнали з роботи, бо випивала. Вова наче хотів довести всім, що він чогось вартий. Завжди гарно вчився. Ніхто за ним не слідкував, але він сам навколішки за високим столом обкладався книжками і читав, — згадує однокласниця В. І. Василевич.

– І таки згодом своїм випускником у місцевій школі пишалися. Навіть хотіли його фотографію на «Дошці пошани» повішати. Але Алексєєв заборонив. Навіть маму попередив, щоб про нього нічого нікому не розповідала.

– Тепер зрозуміло, чому він був такий утаємничений — робив собі кар’єру у російських спецслужбах. Вже коли оженився, то якось приїжджав у село зі своєю рязанською дружиною Галею. Бабця Люба — його мама навіть покликала тоді сусідів на обід. Молодята й не їли тієї картоплі в мундирах з оселедцем, певно, до іншого харчування звикли, бо вже ж були люди із «вищого общества», — згадує сусідка, яка жила від Алексєєвих через город. — Згодом баба Люба казала, що в неї і онуки народилися — Людочка і Сергійко. Але до неї вони жодного разу не довідалися.

Однокласники згадують, що був час, коли їхній Вова Алексєєв як у воду канув — довго не приїжджав і нічого про нього не було чути. Та з 2011 року був на малій батьківщині аж тричі. Відпочивав навіть у військовому санаторії у Хмільнику.

– Як дізналися, що Вова приїхав, то кинули клич і всі зібралися у кафе в Хмільнику. Він нам на планшеті показував фотографії, де він з Путіним. Але недовгі були посиденьки. Вова завжди поспішав. Любив на базарі в Хміль­нику скупитися: домашньої ковбаси, масла, цукерок. То ми кожен за себе платив і розходилися. Жодного разу такі зустрічі не були за його рахунок, — зауважують однокласниці.

Одна із таких зустрічей відбулася, коли в Україні вже був Майдан. Тоді друзі дитинства запитали у Алексєєва, чи буде війна Росії з Україною. На що він відповів: «Навіть у страшному сні такого не може бути».

Востаннє Володимир Алек­сєєв приїжджав у Голодьки на мамині похорони у вересні 2014 року.

Ось що пригадує сусідка:

– Я працювала тоді в сільській раді, а в бабці нікого з рідних вже не було, то довелося самій організовувати похорон. Знайшла у її маленькому телефоні контакти невістки Галі і подзвонила. Кажу: так і так, бабця Люба померла. А вона мені відповідає, що Володі вдома нема і він дуже зайнятий, щоб ми самі про бабцю подбали. Я одразу запитала, де ж гроші на похорони взяти. Бо я тільки-но сина оженила, у мене грошей не було. Галя сказала у сусідів пошукати. І дійсно, як виявилося, гроші на чорний день бабця зберігала у сусідів, бо сама жила в хаті і боялася зберігати ці кошти. За них ми її й поховали. А решту, яка залишилася, Вова забрав. Він у день похорону якось як з-під землі з’явився. Був з охоронцями. На сільських людей з-під лоба дивився і увесь час озирався. Його наші сільські хлопці ще тоді хотіли бити, бо вже стало відомо, що він приклав свою руку до анексії Криму. Але Вова як з’явився інкогніто, так і зник. Думаю, що в нього свою люди були при владі. Інакше як він міг двічі перетнути кордон, коли в Україні вже війна була з Росією, — припускає сусідка.

Після смерті Любові Алексеєвої у старій хатині поселилася багатодітна сім’я. А про спадкоємця з тих пір ні слуху ні духу.

– Ми до останнього вірили, що сюди російські ракети не впадуть. Не буде ж він бомбити свою рідну маму, яка тут в гробу лежить. Але велика вирва по дорозі на Голодьки, де впали уламки ракети, зруйнувала усі наші сподівання, що у земляка щось людяне залишилося, — шкодують у Голодьках.

Його однокласники кажуть, що ніколи не пробачать Володі Алексєєвому війну в Україні:

- Йому не жити! Бо в нього на руках кров його ж земляків, які уже загинули і далі гинуть на війні, яку він з Путіним затіяли проти нас. Не хочеться його й бачити! Або тільки в труні! — кажуть однокласниці.

Каріна МАЄВСЬКА