Через три дні ми мали б святкувати черговий день народження видатного письменника-гумориста, Батька сатиричного роману і мого друга Олега Федоровича ЧОРНОГУЗА… Мали б…
От кому Президент України мав би вручити Шевченківську премію “за публіцистичні виступи останніх років”, бо я не знаю другого такого публіциста, який би так захищав Україну у своїх публікаціях і так безжально, прицільно і вбивчо нищив російських ворогів на інформаційному фронті, що мені аж страшно було почасти за нього, і я казав йому про це, а він лише сміявся: “Вадиме, у мене, он, молодесенька внучка Яринка з автоматом на передовій воює… тому й мені, дідові, не гоже ховатися за її плечима…”
Отак, мали б святкувати його день народження, а зберемося сьогодні, о 14.00, у великій залі Вінницького обласного краєзнавчого музею на відкриття виставки, присвяченої великому земляку, де я, голова журі літературної премії (вже його імені!), “призначений” ним особисто,”/” виконаю останню його волю, практично Заповіт Чорногуза, і оголошу лауреатів літературної премії “Сміхооскар” за кращий гумористичний роман…
А поки що прочитайте ці мої рядки, написані ТРИ роки тому і опубліковані у моїй ювілейній книжці "Олівчик у руці Господа" про нього, їх він так прочитати і не встиг, хоча щоразу обіцяв приїхати і забрати приготований для нього примірник, що його я вручу сьогодні його синові, письменнику і кобзарю Чрославу ЧОРНОГУЗУ.
КАВАЛЕР ОРДЕНА ЯРОСЛАВА МУДРОГО
4-го і 5-ГО СТУПЕНІВ,
ПИСЬМЕННИК-САТИРИК
Олег ЧОРНОГУЗ:
« На моїй вулиці жив Штефан Вітвіцький, на слова якого Шопен написав 24 романси…»
На факультеті журналістики Шевченкового університету я вчився з його сином Ярославом, вже тоді кобзарем і поетом-початківцем, заводієм і душею компаній, а нині, як і батько, – членом Національної спілки письменників України. Ім’я же самого Олега Федоровича ніколи не сходило з вуст студентів, коли мова заходила про авторитетів пера: аякже, головний редактор журналу «Перець», автор багатьох книжок гумору і першого в Україні сатиричного роману «Аристократ з Вапнярки». Зізнаюся, що змусило мене вперше взяти до рук цю книгу і прочитати її, саме та знайома з малих років адреса: «…з Вапнярки», так називається залізнична станція за кількадесят кілометрів від моєї рідної Борівки!..
Станція, на перон якої колись ступила нога головного героя роману Євграфа Сідалковського, писаного автором, розповідають друзі, з двох моїх знайомців, вже світлої пам’яті Володимира Лисенка і Павла Суківського…
До речі, 16 грудня 2017 року на станції Вапнярка відкрили пам’ятник вже легендарному Євграфу роботи нашого спільного з Олегом Федоровичем друга Миколи Крижанівського, письменника, Вчителя від Бога, самодіяльного скульптора.
Пахнуть в Києві каштани,
Ходять Києвом кияни,
І киянок незалежних – тьма…/і
А у мене ні квартири, ані М-24,
Ні прописки в Києві нема… - так співав Ярослав Чорногуз «Куплети Сідалковського на слова ще одного батькового друга з «Перця» Владислава Бойка.
Дуже довго доля нас з Олегом Федоровичем не зводила. Бачив його звіддалеки в університетській актовій залі на урочистому вечорі, присвяченому пам’яті Остапа Вишні (Павла Михайловича Губенка), сидів він поряд тоді з дружиною народного сміхотворця Варварою Маслюченко-Губенко. Пізніше читав у Фейсбуку його прекрасний вірш, присвячений коханій дружині Лідії, і відкрив собі його ще й як поета:
Відлітають хмари в сиву осінь,
Як і наші золоті літа…
я ж тебе кохаю, мила, досі –
ти для мене досі молода.
Я ж тебе сьогодні в день святковий,
Коли ти забула…скільки літ…
Відведу у дивний світ казковий –
У бентежний, неповторний світ.
А літа летять у сині далі…
Облітає листя у саду,
І в такій божественній печалі
Все люблю, як милу й молоду!
І як в день весняно-світанковий
В своїм серці пролісків нарву…
І повір, кохана, це не спомин,
Я тебе кохаю наяву.
Пам’ятаєш… біля моря вечір…
Коли хвилі лащились до ніг…
Я торкав твої засмаглі плечі
Та ніяк освідчитись не міг…
То були такі душевні муки!
Та ти знаєш… я не златоуст…
Я несміло взяв тебе за руки…
Й перший раз торкнувся твоїх уст…
То було… немовби тільки вчора,
Перед нами в мріях цілий світ,
Хто кохає – той живе без горя
В шістдесят і дев’яносто літ…
За вікном бентежить сива осінь,
І ясна всміхається печаль.
Я ж тебе люблю так щиро й досі,
Що мені і юності не жаль…
А потім якось подзвонив мені Коля Крижанівський: «Олег Чорногуз чекає нас з тобою у гості…». Не у Києві, а в рідному селі Іванові, Янові, Калинівського району, куди недавно перебрався зі столиці з дружиною класик, тією самою Лідією, живуть вони у батьківській хаті Чорногузів, з гарненькими такими гіпсовими чорногузи/.ками у квітнику…
З Олегом Чорногузом, Олександром Крученюком, Миколою Крижанівським і земляками Чорногуза, на подвір’ї його хати
В тому селі під Вінницею
Життя – незбагненно просте:
Там віничиня – не віники,
Спориш на рани росте.
Перед хатами просторими
Кмітливі баби: «Ках-хи!..»
На всі на можливі сторони
Порозростались шляхи:
Що перший – у небо синєє,
Що другий – у глибину,
Як третій – кольору сивого-
У цю, найновішу війну…
Село, вітрами обвіяне,
Плекає шляхи і за те
В нім віничиня – на віники,
Спориш на рани росте, - так привітав Олега Федоровича з іменинами незадовго до свого відходу у засвіти поет Михайло Петрович Стрельбицький.
До Іванова ми їхали разом з Олександром Васильовичем Крученюком, заступником голови Вінницької обласної державної адміністрації, давнім шанувальником творчості письменника-земляка, бо до нього в Чорногуза була нагальна справа: окрім задуманого відкриття в старому костелі «Музею чотирьох письменників», уродженців Іванова, Віталія Березінського, Штефана Вітвіцького, того самого, на вірші якого Шопен написав 24 романси, Станіслава Холоневського і самого Олега Чорногуза, - окрім цього, збирався Чорногуз ще й допомогти матері дев’яти дітей, семи – рідних і двох прийомних, врятувати від виключення з інституту її доньку-випускницю, через банальну причину – не вчасну сплату за навчання… Зі всіма своїми бідами, як і в часи редагування «Перця», йдуть досі в Іванові люди до Чорногуза, бо знають, що товаришує він з Президентами України і ніколи не відмовить у допомозі, словом, немає й у далекому від столиці рідному селі йому спокою, а він і не дуже шукає його, звиклий жити активно… І він поспішає на поміч землякам: одному бідолазі якусь тисячу з пенсії перекине, другому свій 15-томник «Вибраних творів» віддасть, щоб так подякував якомусь можновладцеві, третьому дзенькне у високий столичний кабінет…
Пригощав нас Чорногуз вином, привезеним з Єрусалиму, і власноруч спійманими карасиками, засмаженими по-іванівськи, у сметані.
І ось все… залишилась пам’ять
Вадим Вітковський
