І вони виросли справжніми патріотами України.

Велика сім’я священника В’ячеслава Буданевича із Вінниці першою свідомо приєдналась до Православної Церкви України із наданням Томосу.

Чоловік Людмили, клірик В’ячеслав, єдиний із всіх священників Хресто-Воздвиженського храму м. Вінниці (нині оплоту так званого Московського патріархату) перейшов з родиною до ПЦУ, хоча закінчив Московську духовну академію. Але думаюча родина зрозуміла, що любити Бога і Україну щиро, без брехні, в Московському патріархаті не можливо.

У дружини священника Людмили за волею Божою відкрився нещодавно особливий талант майстрині. І ви можете стати власником її витворів.

Матінка Людмила, як звикли у нас величати дружину священника, була з ранніх літ оцерковленою. Ходила в храм із матір’ю, яка працювала у «свічній лавці» храму. Їздила по монастирях і зустріла в церкві чоловіка-семінариста. Він каже, що саме під час навчання ще в семінарії, до академії, яка в Києво-Печерській Лаврі, молився біля мощей святих, особливо святої діви Іуліанії Ольшанської, щоб послала йому таку дружину…

І Бог почув… Далі було навчання чоловіка у Московській духовній академії. А її — у Вінницькому музичному училищі ім. Леонтовича. Вони одружились і чоловік почав служити у Хресто-Воздвиженському храмі у Вінниці.

А коли Українська церква отримала Томос, перейшли до Православної Церкви України. І тепер до цього закликають усіх, хто любить Україну і хоче служити Богу.

«Ми в церкві давно. І повірте, ті всі залякуваня про кару Божу, ті всі видумані московські догми про всякі забобони і заборони, то не про Бога і віру. Це щоб тримати в покорі народ і робити з них зомбі-фанатиків.

Ми — сім’я священника і розуміємо, що на нас лягає перед Богом величезна відповідальність. Але ми зробили цей крок, бо зрозуміли, що він правильний.

І вже разом із вірянами, в кафедральному Спасо-Преображенскому соборі та Миколаївській церкві, що в училищі поліції охорони, іншими братами і сестрами у Христі відчули, яке це щастя молитись рідною українською мовою та співати разом із усіма вірянами, прославляти Бога, бачити єднання людей-однодумців. – Молитись за Україну, її військо, народ, разом з усім християнським світом… — ді­литься дружина священника Людмила.

Одразу після переходу до ПЦУ ми відчули дуже сильний тиск і погрози, які звучали. Особливо вночі мені, матері 7-х дітей, нашій родині від «братьєв» приходили такі смс, що просто жах… Але погодьтесь, чи це від божих людей погрози, що чоловікові ноги переламають, знищать усіх? Ми їздили по області, куди нас відряджали, служили в храмах, що переходили до ПЦУ, з дітьми. І хоча й небезпечно це було, навіть рідні попереджали про погрози, але залишити сімох дітей вдома, а поїхати на службу самим – було ще небезпечніше… — розповідає дружина священника Людмила.

І це в незалежній Україні, ще зовсім недавно була така дійсність. А ось такою безкарною була методика московитів. Ви бачите там щось від Бога?

– Це нас загартувало. Але в перші дні повномасштабного вторгнення було ще важче. Бо ж усі розуміли, що в разі окупації Вінниччини нас чекає найгірше… І коли багато хто з колишніх «колег» татка чекав «освободітєлєй», ми зібрали сімейну раду – що робити далі?

Чоловікові і єдиному повнолітньому сину, залишатись, а мені із 6-ма іншими дітьми їхати кудись біженкою…

І ось тоді наші діти сказали те, від чого у мене пішов мороз по шкірі:

– Ні, що б не було, ми залишаємось разом. І якщо буде тут, в Україні, той «рускій мір», то нащо нам таке життя…

І я горджусь, що ми із чоловіком змогли виховати таких дітей–патріотів.

А далі ми всі разом сказали, що разом маємо робити все, щоб ворог сюди не дійшов: допомагати ЗСУ, волонтерили і молитись за Україну та її військо, владу та народ. У нас чи не щовечора обмін враженнями – хто що зробив для наближення перемоги і задонатив…

Ми часто буваємо на похованнях наших воїнів. Він відспівує, співаємо разом… Це дуже важко. Тому розуміємо, як це важливо — молитись за перемогу і мир. За життя кожного воїна, хто на передовій, за міста і села України, владу, щоб всі ми в єдності вистояли і перемогли… Татко, я, повірте, скільки є сил молимося … Проймаємося болем втрати кожного…

Дружина священника Людмила є, що називається, реформаторкою невиправданих догм «руского міра». І показує приклад, як їх позбуватись… Бо Бог бачить нашу душу… І він любов та свобода, а не рабство і страх…

– Ми усвідомлюємо, яка тим, хто в тилу і в теплі та у власній оселі, ласка Божа. Тому возносимо Богу молитви за це і примножуємо нашу працю в ім’я Господнє…

Мати-героїня Людмила, яка із честю носить цю нагороду від держави Україна, ще і майстриня… Вона творить такі прикраси і вишиванки, що переймає дух…

– Вас благословив на це сам Бог, — вигукує кожен, хто це бачить…

І матінка погоджується. Бог воздав за сміливість і вибір, віру, підтримку України в непростий час.

– Якось поїхали ми влітку до Львова. А я перед тим вишила першу в житті вишиванку. Захотіла ще і тому пішла там до магазину, щоб купити нитки, інші потрібні матеріали.

– Це ви вперше таке зробили? – не повірила продавчиня. І вселила віру в те, що задумане вийде….

А далі як пішло! Вже не лише вишиванки, а й прикраси…

Причому дуже красиві і сучасні. Тут видно вишуканий смак дружини священника. Бо така вона у всьому. І в храмі постійні вдосконалення, і вдома…

Перші витвори у неї придбали сестра та подруги… Далі – небайдужі поціновувачі… І не помітила, як стала майстринею із оригінальним власним стилем. Натхненником виступає чоловік – священник В’ячеслав. Підтримують діти.

– Це просто шедевр, це неперевершено, в тебе золоті руки, — ці слова чоловіка окрилюють. Тому нехай кожен чоловік знає, як важливо підтримати дружину, щоб вона почувалась окриленою…

Ще дружині священника Людмилі допомагають доньки. Особливо восьмикласниця Катя. Підростає ще одна талановита майстриня. Виконавши витвір на замовлення, донатить на ЗСУ…

– А ви бачили якесь особливе Диво Господнє? З вами траплялось?

– Все життя моє – ДИВО! Що зустріла такого люблячого і мудрого чоловіка – священника, що народила стільки прекрасних дітей і Господь зберіг мої сили і здоров’я, що Українська церква має Томос і ми змогли отримати від Господа нашу церкву, в якій можна служити і молитись рідною українською мовою. Це і є диво.

І те, що я відкрила в собі ось такий дар, коли діти стали хоча б відносно самостійними – хіба не диво?!

Бог з нами, українці. Тому закликаю усіх, кого залякали, хто ще не прозрів, але любить Україну: не вірте московитам, що саме їхня церква істинна. З повною відповідальністю заявляю, що церква не може благословляти війну і вбивства, бомби на голови мирних людей.

– Мне вас жалко, — казали нам услід колеги із МП нашого татка-священника.

Бо, мовляв, куди ж він йде… Як показав час і ще покаже – ми вибрали Україну. Тому, думається мені, нехай краще пожаліють себе через залежність від окупанта, дволикість і десятки ще «через».., що тримають їх там…

Тетяна Редько