Про найстрашніший рік життя 13-річній Даші Полосіній нагадують лиш фотографії у маминому телефоні. Там вона зовсім лисенька, з численними трубками навколо її маленького тільця.

– Донечка майже нічого з того часу не пам’ятає, але я навмисно зберегла фото з реанімації, щоб пояснити їй, як сьогодні потрібно ставитися до свого здоров’я і цінувати життя, — розповідає Інна Полосіна.

Це був 2007 рік, важкий рік для дитячої онкології, коли доводилося купувати найнеобхідніше.

– Зараз я розумію, що краще проконсультуватися з різними лікарями, здати більше аналізів, аби запобігти хворобі. А тоді майже півроку ходили з температурою, бо лікарі ставили хибні діагнози — то ГРВІ, то отруєння, бо у доньки ще й ацетон піднімався.

Якось влітку Даша була у родичів у Тульчині, їй стало зле, і дитину відвезли в лікарню. Тоді такий старенький лікар оглянув малу і на дотик поставив діагноз — пухлина на нирці. Так, у серпні 2007 року ми потрапили в онковідділення дитячої обласної і вийшли звідти рівно через рік, — згадує мама Інна.

Майже одразу Дашу прооперували, видалили нирку і пухлину.

– Але гістологія показала дуже погані результати, нам давали 10-15% на одужання… Здавалося, увесь світ пішов шкереберть. Було дуже важко. Я виховувала доньку сама, могла розраховувати лише на підтримку мами і сестри, вони час від часу приходили в лікарню, щоб я хоч трохи могла поспати, відпочити.

Донька по 5-6 діб була під крапельницями. Зрідка виходили з палати. У короткі митті полегшення намагалися спілкуватися з іншими дітками, батьками. Когось втрачали у лікарняних палатах, хтось у безнадії виписувався додому…

Мама немов знову переживає той біль. Інна впевнена, що справитися з бідою їй допомагала віра.

– Не буду казати, що не плакала, але ховалася від Даші, щоб вона не бачила моїх сліз. Дитина не повинна знати про страхи дорослих, про їхній відчай. Я біля доні посміхалася, запевняла її, що все буде добре, що вона обов’язково одужає, хоча сама була готова до всього. Лікарі, напевно, правильно роблять, що одразу інформують батьків про найгірші перспективи, тоді легше сприймаються випробування, — впевнена Інна.

Через 10 років Даша і її мама в один голос називають ім’я того, кому завдячують життям — це лікуючий лікар Олександр Калінчук. Дівчинка щороку їздить до Олександра Олександровича на огляд і беззаперечно виконує всі його настанови та рекомендації.

– Якби не Сан Санич, не знаю, що б ми сьогодні робили. Ми з донькою йому дякуємо до неба, бо це наш рятівник, він не лише лікує онкохворих пацієнтів, він повертає до життя і дітей, і їхніх батьків. А ще велика подяка Юлі Адамлюк, вона як волонтер зробила великий вклад в одужання Даші. Мої заощадження скоро закінчилися, а ліків ще треба було й треба… Де вона брала гроші? Де шукала медикаменти? Я й досі цього не знаю, тому дякую за усе безмежно! — висловлює подяку мама Інна.

Нинішніми успіхами Даші Полосіної можна списати усю газету! Дівчинка не уявляє себе без сцени і мікрофону. Окрім вокалу, відвідує гурток аніматорів і дуже любить малювати. Мама шкодує, що поки не вистачає сімейного бюджету на заняття в художній школі… Але у цієї дівчинки ще усе попереду, бо вона вміє долати проблеми, навіть такі важкі, як рак…