Ці історії розповіли мені наші волонтери.
Ситуаціі вразили наших волонтерів.
А коли я їх почула, вони і мене розчулили.
Напишу і вам. Може, коли поділюсь з вами, мені трохи стане легше.
Спочатку треба, щоб ви зрозуміли, що ми не просто їздили по хатам.
Ми їздили з поліцією, яка знала чітко адреси, де живуть родини з дітьми, чи школи, де діти навчаються. І всі родини і учителі були попереджені, що ми до них приїдемо.
Ситуація перша.
Під’їхали в одному з сіл біля Лиману наші волонтери до однієї хати.
З хати вийшли дві жінки і маленька дівчинка.
Мама і бабуся стоять біля дівчинки.
До дівчинки підходить наш волонтер і дає їй два подарунки в руки. Вона їх бере, а потім вона їх випускає з рук і хоче втікти.
– Сонечко, не бійся. Це наші, – каже мама дівчинки.
І продовжує, звертаючись до наших волонтерів:
– Вибачте. Вона просто боїться. Коли ми були в окупації було дуже страшно. Ми її вчили не виходити на вулицю і тікати від чоловіків. Бо її можуть вкрасти. Вона досі боїться, що її можуть вкрасти….
Ситуація друга.
– Скільки тобі років?, – запитали наші волонтери хлопця.
-16.
– О, в нас якраз є подарунок для хлопця 16 років. На ньому є розмір ноги. Це, напевне, взуття.
– В тебе який?
– 42.
– На коробці написано 43.
– Нічого, будуть на виріст.
– Давай відкриємо, подивимось.
– Ура!!!! Тут кросівки!!! Дякую вам! Я вже рік ходжу в одних кросівках. Вони на мене вже маленькі давно і тиснуть. Тепер в мене будуть фірмові кросівки, і ще й такі, що не тиснуть. Дякую вам.
Ситуація третя.
Уявіть школу. Вірніше, те, що з неї залишилось. Тільки в частині, яка збережена після обстрілів, вчаться діти.
Один клас для всіх дітей. Бо дітей небагато. Всі діти різного віку – від 6-ти до 17-ти. І всі в одному класі. І ці діти постійно в школі. Бо школа – це єдине місце, де є зв’язок. Бо там є старлінк. І ця школа – єдине місце зв’язку зі світом.
Просто це все так боляче…
21 століття надворі.
І це лише три історії.
А ми всі розуміємо, що через цих нелюдів, страждають мільйони людей, десятки тисяч дітей.
Ганна Давиденко
