Особливо, коли їх ініціюють чиновники, народні депутати та інші публічні особи, які добровільно взялися захищати інтереси народу. Зрозуміла річ, що за високу матеріальну винагороду, яку цей самий народ їм щомісяця виплачує. Отже, державний службовець, по своїй суті, вибачте, аж до трусів підзвітний своєму народу. Щоб потім не хапалися за голову над золотими унітазами.
Цей самий слуга народу уже через цю делікатну обставину потрапляє під пильне око своїх роботодавців у форматі 24 на 7. І єдиною гарантією репутації народного слуги залишається лише його щире бажання у форматі 24 на 7 захищати інтереси свого народу, і десятою дорогою обходити навіть натяки на якісь корупційні чи непристойні діла. Бо все рівно воно рано чи пізно вилізе наверх.
Але є якась, на жаль, спадкова потреба в українського держслужбовця. Навіть під час війни у нього залишається майже маніакальне бажання щось викрутити і таємно украсти у свого роботодавця, народу.
Його єство ще прагне покататися п’яним за кермом, збити дитину на пішохідному переході, послати на…й поліцейського, бо він “не знає з ким має справу” і, зрештою, залишитись безкарним. Ось вона, єдина основа соціального невдоволення діями деяких можновладців. І вона ж – єдина причина, що змушує українського держслужбовця ховатися від всевидящого народного ока.
Вляпався, скажімо, “слуга народу” в публічну халепу, пішов розголос в мережі. А він тим часом через якісь офіси “порішав з подільниками питання” і вже – невинний. І тепер той, хто показав справжнє обличчя народного слуги, автоматично може готувати неоподатковані мінімуми, чи сушити сухарі (увага, аж до семи років тюрми).
Тому і виникає у головах, які вже спробували смак влади, вирішити питання просто – взяти і заборонити. І якщо “піпл схаває”, то можна буде прикручувати з кожним разом більше, і більше. Адже іде війна і під неї можна списувати багато чого. Так і з’являються у ВР “циркуляри” типу поправок до закону від номером 9223, від яких починає тіпати нормальну людину.
Наприклад, слуги народу переживають, щоб не трапилась через Мережу держзрада. Але уже зараз, без додаткових обмежень свободи слова, наші спецслужби працюють в цьому напрямі. Розслідуються і розглядаються в судах сотні справ через антиукраїнську риторику у соцмережах. Якщо підзаконний акт під номером 9223, ініційований в тому числі і слугою народу Георгієм Мазурашу, ніби захищає від державної зради, то це теж надуманий аргумент.
Від державної зради захищає відсутність кротів, та фсбешних агентів у військовому командуванні ЗСУ, та у вищих ешелонах влади. І жорстка позиція держави стосовно п’ятої колони, яка, нарядившись в ряси, по-хамськи плює в обличчя правоохоронним органам і збурює народ.
А критика на адресу якогось одного чи двох депутатів, якоїсь фракції у Верховній Раді, або всієї ВР, це абсолютно нормальна практика у демократичній цивілізованій країні. Чи, може пан Мазурашу вважає, що в сесійній залі зараз сидять виключно янголи, які тільки і думають про інтереси народу, що воює і за їхню свободу? А от народ думає по-різному.
І тому цей народ має право на контроль за владою, та на всі гарантовані йому Конституцією свободи. Зокрема і на незручну для влади Свободу Слова. Без обмежень та надуманих причин.
Із поста пана Мазурашу я зрозумів, що ця його (і групи товаришів-слуг народу) новація під номером 9223 якби для того, щоб йому особисто було комфортніше знаходитись в соцмережах. Щоб не доводилось мучитись із якимись порохоботами, яких йому постійно треба заносити до чорного списку, бо критикують.
Із цієї ситуації, на мою думку, є два виходи. Перший – це не давати приводу для такої масованої критики. А другий трохи важчий, але стопроцентно комфортніший для його тонкої душевної організації: написати заяву і здати мандат. Переконаний, що в той же момент його персона перестане цікавити абсолютно всіх ботів. Хоча я би називав цих людей користувачами соціальних мереж.
До речі, уважно перечитавши пост народного слуги Мазурашу в Фейсбук, у мене самого з’явилося бажання приєднатися до його критиків. У такому коротенькому тексті я знайшов аж 18 примітивних граматичних помилок, які не допустив би навіть школяр. Тепер мені цікаво, яка національна небезпека для України від того, що малограмотний, але дуже амбітний народний депутат так болісно реагує на критику?
Анатолій Жучинський,
головний редактор газети “33-ій Канал”, Заслужений журналіст України,
депутат Вінницької обласної ради двох скликань
