“Пляжний сезон скоро!” “Веселимося, бо не боїмося!”

Чесно, від цього починає падати планка і важко підібрати слова без матів.

Вам що це – мультик якийсь? Красивий серіал, відеогра?

Ви хоч розумієте, скільки втрат, сліз, крові і поту стоятиме за оцим самим контрнаступом?

Ви хоч приблизно знаєте, що зараз відбувається на фронті? Як військові стоять за кожний квартал, вулицю, будинок, окоп – до останнього, зубами?! Які втрати? І так, ми втрачаємо. І людей, і території. За цим всім ігривим настроєм в ящику і соцмережах – зовсім інший сценарій.

Це не про зраду. Це про реальність та повагу до того, що робить піхота, десант, ДПС, поліція, НГУ, ССО, ГУР і т.д…

За вашими сміх@очками і легковажністю стоять тонни страждань і ріки крові.

Перемога для вас уже доконаний факт?! “Коли вже той контрнаступ”?

А що ви робите для цього? Й*б його мать, 2-3% населення країни воює, ще 10% (дай Бог) – допомагає і волонтерить. Решта що? Або звалили, або забили. Війни нема, вона десь там далеко.

Ми живемо в різних світах. У нас – фронт, постійні обстріли, болото, втрати друзів виснаження, поранення, контузії і знову в бій. У наших рідних – безсоння, сльози, нерви, переживання. В нас – вижити, знищити ворога, врятувати країну і допомогти.

У вас – все добре. Далі ср*тесь між собою, далі роз’єднані..

В Києві вже події річної давності забули наглухо…

На заході країни на місцях взагалі окрім виборів та політичних інтриг ні про що більше не думають. Наклепи, оббріхування, образи, вигадки, зради – все йде в рух. Яка війна, який фронт.. Тут свої “бої” – владу поділити, землю, коментарчики дибільні під анонімними аккаунтами написати і ще й військових обісрати, що не так воюють. Особи чоловічої статі тікають від повісток, прикриваючись вигаданими болячками, сім’ями, депутатськими мандатами…

Знали б ви, як презирливо і мілко виглядають оті ваші інтрижки та потуги.

Невиносимо чути від тих, хто про війну знає лише з ящика, всі ці слова про перемогу і наступ – невиносимою є інтонація і те, що за нею.

Бо коли все ж ту перемогу військо здобуде, ви не згадаєте тих, хто зробив найважче – зупинив і втримав ворога, щоб нові свіжі бригади сформувались і натренувались. Ви не згадаєте простого піхотинця, танкіста, десанта, який гинув в посадці чи якісь тричі-спаленій будівлі, тримаючи свою зону до останнього. Така природа більшості, та й пам’ять, як у акваріумної рибки… Нажаль, і я не знаю, що має ще статись, щоб це змінилось.

Як завжди, вдячний тим, хто стоїть на фронті та тим, хто допомагає, хто підтримує.

Ви і є Українці, Ви і є нація.

Боєць Орест Каракевич із Бахмута