Сидить хлопчина, голову схиливши,
Сльоза тече солона по щоці.
– Не можу, не піду я в пекло більше!
І хрестик зажимає в кулаці.

– Ти що, слабак? Не може він, дивіться!
Це мій наказ, позицію тримай,
Бо звільнить вас паскудний той убивця.
Чого мовчиш? Ану відповідай?

Не йдеш – пиши у рапорті відмову.
Під суд і сядеш! – мовив командир.
– Зламався я, не витримаю знову.
Я ледь живу, прошу тебе, повір!

Це я слабак? Я рік не бачив дому,
За правду до останнього стояв.
І не зважав на біль, тривогу, втому,
А на нулі весь час я воював.

І побратимів вже без ліку втратив,
Мене чомусь Господь таки вберіг.
Тепер під суд? Така мені відплата?
Я мужньо бився стільки, скільки міг.

Ти думаєш, що серце не боліло?
Мій друг помер, убили на очах.
Я бачив, як холоне його тіло,
І досі сниться той нестерпний жах.

І я три дні не міг його забрати,
Бо тіло там примерзло до землі.
Я бачив, як кричала його мати,
А душу в небо несли журавлі.

Ти був хоч раз, скажи, на полі бою?
А скільки ти отримав орденів?
В тилу ти так пишаєшся собою,
Життям бійців медалі заслужив.

Не можу ні морально, ні фізично,
Здоров’я залишилось на війні.
Якщо піду – закінчу теж трагічно,
Немає сил, пробачте всі мені!

Сидить хлопчина й тихо-тихо плаче,
Скалічила його страшна війна.
Життя тепер по-іншому він бачить,
Не радують ні рідні, ні весна.

У душі його бої ідуть криваві,
У снах стріляє, знову піде в бій.
Він довго так служив своїй державі,
І дякувати Богу, що живий.

Але й такі ламаються титани,
Вони ж із плоті, всі вони живі.
Болять у серці їх ще свіжі рани,
І душі потопають у крові.

Пробачте їм, не смійте їх судити!
Вклоняємось їм низько до землі –
Вони дали можливість людям жити.
Не будьте, як ті кляті м0&к@л!.

Автор: Ольга Киця
Художник: Володимир Ребров