Є поняття про виправданість подвигу. Наприклад, так званий «подвиг» російських окупантів не виправданий, а ось подвиг українських захисників виправданий цілком та повністю. І ті і інші ризикують життям.  Але одні гинуть як фашисти без слави та честі намагаючись окупувати, знищити та вбити, а інші гинуть як герої заради того, щоб захистити, врятувати та запобігти.

А тепер питання – чи можна нинішнє продажне протиставляння себе Україні церковниками УПЦ МП та їхніх подільників називати гоніннями за Христа? Чому УПЦ «гонять» сьогодні? Тому що УПЦ має латентний канонічний зв’язок з московським патріархатом та не хоче цього визнавати і щось з цим робити. То чи можна було УПЦ запобігти стражданням чи вона була приречена на «гоніння»?

З моменту повномасштабного вторгнення росії пройшло аж 9 місяців до того моменту, коли влада почала займатися церковним питанням. Чи було можливо якось запобігти цьому втручанню влади? Так. Але цього зроблено не було. Жахливий збройний напад росії на Україну показав справжнє обличчя агресора. Підтримка цієї війни керівництвом РПЦ в обличчі її предстоятеля та представників показали справжню сутність та призначення російської церкви – обслуговування інтересів влади. З такою церквою не хочеться мати ніяких канонічних зв’язків. Їх потрібно було перервати повноцінно та остаточно, а цього за 9 місяців зроблено, нажаль, не було. УПЦ не розірвала зв’язків з РПЦ, а просто відмежувалась від останньої. «Відмежуватись» це піти в окрему кімнату, але все одно жити під одним дахом.

Як деякі помилково вважають, метою влади було поглинання УПЦ Православною Церквою України. Але не це було потрібно владі та суспільству, їм потрібно було, головним чином, дві речі: перше – це рішуче, однозначне та нерозмите засудження росії, їхнього президента, армії, церкви та патріарха; друге – це ПОВНОЦІННЕ розірвання канонічного зв’язку з РПЦ. Досягти останнього можна було лише двома способами. Перший полягав у діалозі з ПЦУ, але оскільки такий спосіб є неприйнятним для більшості духовенства та вірян УПЦ, то залишився тільки інший єдиний варіант – це самопроголошення автокефалії та розіслання мирних грамот Предстоятелям Помісних Церков.

Чому ж на соборі у Феофанії не була проголошена автокефалія УПЦ та чому такий варіант неможливий в подальшому? Вся справа, головним чином, у визнанні. Якщо УПЦ визнають, то вона буде вважатись автокефальною, але якщо її ніхто не визнає, тоді це вже буде справжній розкол, оскільки від РПЦ «церкви-матері» УПЦ вже відділилась, а визнання у світовому православ’ї нема, тому вийде така собі канонічна ізоляція. Це буде вже та ситуація, в якій опинився митрополит Філарет на початку 90-х. Вийде, що клеймили 30 років, а тепер самі наступили на ці ж самі граблі.

Чому питання визнання є болючим для УПЦ? Тому що достеменно відомо, хто точно не визнає автокефалію УПЦ, а відносно інших – незрозуміла таємниця, наче російська рулетка – визнають чи ні?

Хто б однозначно не визнав би автокефалію УПЦ? Це дуже легко з’ясувати. В Православній Церкві є два два види диптиху – Константинопольського патріархату та московського патріархату. Обоє являють собою перелік 15-ти автокефальних церков, проте між ними дві відмінності. Перша відмінність полягає у різному порядку розташування шести церков (6, 7, 8, 9, 12, 13). Друга відмінність більш суттєва і полягає в питанні 15-ої церкви. Для Константинопольського патріархату це місце посідає ПЦУ, якій Вселенський патріарх Варфоломій надав Томос про автокефалію у 2019-му році. В московському диптиху на 15-му місці знаходиться Православна Церква Америки, якій москва «надала автокефалію» у 1970-му році. А тепер про визнання Автокефалій ПЦУ та ПЦА:

Автокефалію ПЦУ за 4 роки поки визнали всього 4 церков, це: Константинопольська, Александрійська, Кіпрська та Елладська.

Автокефалію ПЦА за 53 роки визнали всього 5 церков, це: російська, Грузинська, Болгарська, Польська та Чехословацька.


Отже, ми бачимо дві групи церков: одна группа підтримує рішення Вселенського патріархату, інша підтримає рішення московського патріархату. Як ми бачимо, ці групи між собою не перетинаються і це не дивно. Тобто, із 14-ти церков – дев’ять вже визначились у своїх поглядах кого вони підтримують, та яку церкву визнають за 15-ту автокефальну. Але жодна з цих груп не зможе визнати УПЦ, оскільки Константинопольська группа вже визнала в Україні одну Церкву, а московська группа також не визнає УПЦ, бо підтримує рішення москви, а остання в жодному разі цього не зробить, оскільки і влада не дозволить і самі не захочуть визнавати, що Київ канонічно більше їм не належить.

Тож, в питанні визнання ПЦУ та ПЦА, тобто в питанні підтримки Константинополя чи москви із 14-ти церков офіційно не визначились тільки п’ять церков, це: Антіохійська, Єрусалимська, Сербська, Румунська та Албанська. Відносно цих церков не будемо навіть говорити про такі чинники як отримання мира частини цих церков від Константинополя, про війну росії в Сирії, російських паломників та майно в Ізраїлі, будівництво собору св. Савви у Бєлграді за російські кошти, та інші чинники. Ці чинники, звичайно, мають ціну, але невелику. Велике значення для кожної з цих офіційно невизначенних церков має усвідомлення того, що в разі визнання УПЦ автокефальною та поміщенням її на 15-те місце замість ПЦУ чи ПЦА – цим вчинком церква дуже сильно зіпсує відносини і з Константинополем і з москвою ОДНОЧАСНО. Співчувати, підтримувати морально, гуманітарно, молитовно, надсилати листи – це одна справа, а ось визнати автокефалію УПЦ це кардинально інша справа. Ймовірність 99%, що на такий крок ніхто не наважиться. Але якщо трапиться чудо і УПЦ хоч хтось визнає, то треба саме всі п’ять визнань, щоб обійти ПЦУ чи хоча б чотири щоб принаймні зрівнятись. Якщо буде три визнання чи менше, то вийде, що УПЦ програла ПЦУ в чесному двобої.

Саме тому УПЦ і не проголосила автокефалію на соборі у Феофанії, саме тому вона цього і не зможе цього зробити – бо боїться одного з двох зол – або опинитись в розколі через невизнання (що більш ймовірно), або зганьбитись через кількісний програш ПЦУ у визнані, що стане для останніх стане показником значної переваги. Про це добре знали на соборі і, не дивлячись на всі ризики, на страшенну війну – все одно вирішили не ризикувати, щоб не зганьбитись. Вирішили все ж таки не розривати канонічний зв’язок з РПЦ, бо боялись більшого ризику у вигляді проголошення автокефалії та подальшого фіаско. Про діалог з ПЦУ навіть не йшлося.

Нам зараз свідомо забивають голову такими поняттями як: самостійне обрання єпископів, мироваріння, закордонні парафії, поминання митр. Онуфрієм Предстоятелів церков по диптиху (по московському, до речі) та інше, щоб відвести увагу від головної ознаки автокефалії. А найголовніша ознака автокефалії, це визнання іншими церквами, а таке визнання наразі ніяк неможливе, бо не було до інших церков запитів про визнання у вигляді розсилання мирних грамот. Коли хоча б один із Предстоятелів церков помяне митр. Онуфрія в якості митрополита Київського і всієї України, тоді і буде мова про автокефалію УПЦ. А до цих пір УПЦ не може бути автокефальною церквою, оскільки ні у кого не просила для себе визнання в такому статусі. Таких понять як «самостійна» та «незалежна» в церковному праві не існує, це звичайні маніпуляції. Є тільки три статуси церкви: екзархат, автономія та автокефалія. Останній варіант відразу відпадає.

Які ще варіанти? УПЦ не була навіть автономією в складі РПЦ, як наприклад Японська Православна Церква. Поняття церкви «самокерованої з правами широкої автономії» також не існує. Такий цікавий «статус» являє собою щось середнє між екзархатом та автономією, одночасно не будучі ні тим, ні іншим.

Про недавнішнє мироваріння і говорити нема чого – тут все добре пояснив вчений секретар КДАіС архім. Митрофан (Божко) у своїй недавній статті під назвою «До історії мироваріння в Київській Митрополії». Там він у висновку добре зазначив: «Історично мироваріння жодним чином не було пов’язане зі статусом автокефалії, якого Київ ніколи не мав.» Цим, власне, все сказано.

До речі, поминання митрополитом Онуфрієм предстоятелів церков по диптиху вбиває одразу двох зайців. По-перше, виступає начебто ознакою автокефальності; по-друге, дає можливість не дуже помітно поминати патріарха кирила, бо якщо митр. Онуфрій не буде поминати його хоча б так, то це вже буде однозначно розкол. Інші предстоятелі, як би це прикро не звучало, служать в якості маскування для більш-менш спокійного та не дуже помітного поминання московського патріарха. Всі в УПЦ поминають митр. Онуфрія, а останній, в свою чергу, поминає патріарха кирила. Тому все одно кожна парафія УПЦ має зв’язок з московським патріархом.

Отже, виходячи зі всього вищезгаданого, виходить, що УПЦ зараз або в розколі, або «самостійна та незалежна» в складі РПЦ. І що з цим робити далі? За що страждають щодня люди на західній частині Україні? Скільки ще можна стягувати людей під Лавру? Скільки ще треба сутичок? Скільки ще мають заарештувати дітей-семінаристів, щоб зрозуміти, що все це марно? Хіба ці всі страждання за Христа? Можливо все ж таки треба обрати інший шлях?

Скільки б УПЦ не допомогла б фронту, військовим, лікарням, переселенцям – це все всеодно не допоможе, ніхто не повірить. Чому? Тому що це все хоча і добре, але конкретно від УПЦ не це потрібно в першу чергу і владі, і людям. Потрібно просто зректись усіх зв’язків з москвою. Не змушує ніхто УПЦ Христа зрікатись. Не являється патріарх московський Христом, його не страшно зрікатись, навпаки – дуже правильно та корисно для душі та країни. Навіщо з-під пошкодженої труби постійно виносити відра, якщо простіше все полагодити та й горя не знати? Де логіка? Ці, так звані, «гоніння» не скінчаться, допоки керівництво УПЦ не зрозуміє нарешті своїх помилок та не почне правильно діяти. Мученикам Господь давав благодать під час страждань саме тому, що вони страждали саме за Нього, а УПЦ зараз і її віряни страждають виключно через небажання керівництва визнавати помилки та робити висновки.

Духовний фронт України