Їх уже десятки тисяч, солдатських вдів в Україні. І в кожної своя непроста історія, але один нестерпний біль: війна назавжди забрала їхню дорогу половинку і в одну мить безповоротно змінила їхнє життя.

Історія вінничанки Оксани Кобилянської — це відчайдушна боротьба, яка триває вже більше року

Спочатку за тіло загиблого чоловіка, потім за правду про його останній бій, зрештою, за справедливе вшанування його мужності та відваги, його патріотизму та щирого бажання захистити свою країну.

Вона стукалась у двері всіх кабінетів, звідки могла надійти допомога і тепер достеменно знає, хто з вінницьких чиновників та воєнкомів чого вартий. Але ці характеристики жінка поки що тримає при собі. Хоча з її розповіді зрозуміло, що за гучними табличками на дверях у високі кабінети нерідко сидять байдужі до чужого горя і нікчемні особи. «Але Бог їм судія. Кожному воздасться…», — каже Оксана.

Її чоловік, Андрій Кобилянський, полковник, старший радник юстиції, котрий 20 років пропрацював у прокуратурі Вінниччини, пішов на фронт рядовим солдатом. Так його призвали третього березня минулого року, і він, навіть, не намагався комусь доводити, що має великий керівний досвід у силовій структурі. Сказав дружині, що це війна, що армія — не прокуратура, тут інші порядки, і командирів тут вистачає.

Тиждень Андрій пробув у навчальному центрі на Львівщині

Повідомив дружині, що йому і побратимам там не видали ні військової форми, ні зброї, а також не проводились навчання з бойової підготовки. 10 березня його відправили у військову частину і зарахували на посаду командира бойової машини піхоти, командира відділення у третій механізований батальйон дев’ятої роти другого взводу.

А 01. 04. 2022 чоловіка у скла­­­ді підрозділу 110 механізованої бригади відправили в одну з найгарячіших точок зіткнення на Донецькому напрямі. Під­розділ опинився на необладнаних позиціях, з легкою стрілецькою зброєю, без вогневої під­тримки. В результаті потрапив під сильний артиле­рійський обстріл і змушений був відступити. Більше половини бійців роти були поранені та сильно контужені, серед них і Андрій.

Якщо колись буде написана правдива хроніка цієї страшної безпричинної війни, то доля Андрієвої 9 роти 110 бригади буде названа однією із найтрагічніших. Контужені, фактично кинуті на загибель без артпідтримки, війсь­кової техніки, з автоматами проти танків бійці підрозділу збунтувались. Не було, навіть, наказу на відправлення в зону бойових дій. Нашвидкоруч сформована бригада, без належної підготовки, злагодження, технічних засобів, виявилась дуже вразливою на нулі. Багато бійців загинуло. Ця драматична історія тоді потрапила в соцмережі. І де-хто з військовослужбовців відмовився знову йти на позиції.

Але тільки не Андрій Кобилянський. Він по життю був дуже відповідальною людиною. Йому не потрібно було двічі пояснювати, що ситуація критична: ворог тисне і суне вглиб нашої території, його за всяку ціну треба затримати. 9 квітня полковник Кобилянський, рядовий ЗСУ, без бойової машини піхоти з побратимами зайняли позиції в Новобахмутівці і тримали оборону. 19 квітня він востаннє зателефонував Оксані, і, як завжди, сказав, що все нормально.

— Про подальшу долю мого чоловіка мені вдалось дещо дізнатися аж 28 квітня

— розповідає Оксана Кобилянська. — Повідомила дружина товариша, з яким він служив і був у той день на позиціях. Вона мені сказала, що 21. 04. 2022 року наших хлопців обстріляла ворожа артилерія і Андрій загинув. Їй про це розповів побратим чоловіка Богдан Антоненко. Але він сам особисто не бачив тіла. Про це йому сказав військовослужбовець Іван Михайлюк. І додав, що від підрозділу майже нічого не залишилось. Мій відчай тоді ще якось вгамовувався надією. А раптом це якийсь зіпсований телефон. Хотілося вірити, що Андрій не загинув, і не уявляла, як зможу жити без нього.

Знайшла телефон командування роти, бригади. Телефонувала майже цілодобово, але ніхто не відповідав. Зрештою, якось вдалося з кимось зв’язатися, там, на фронті. Кричала криком, просила сказати, що з чоловіком. І, на жаль, отримала цю страшну офіційну відповідь. А що з тілом, де воно? Відпо­віли, що скоро доправлять. Але довелось його чекати більше місяця.

Тим часом багатьох Андрієвих полеглих побратимів вже встигли поховати. Мені страшно дивитися скільки їх уже на наших українських кладовищах.

Старший радник юстиції Андрій Георгійович Кобилянський прибув на щиті у Вінницю в кінці травня минулого року. Оксана пригадує, що мало не зомліла, коли побачила чоловіка в труні:

— Просто мумія, без обох ніг, понівечений, ми з молодшим сином Данилком його не впізнали. Зробили аналіз ДНК, який на 96,6% підтвердив, що це тіло Андрія. Чоловік народився в Гайсині, але довгий час проживав з батьками в Жмеринці. Його мама захотіла, щоб він був там похований.

А потім почалось Оксани не ходіння по інстан­ціях

Спочатку потрібно було витребувати висновок ВКЛ про причину смерті. На це пішло аж вісім місяців. Прислали його у вересні. Тим часом жодної ко­пійки компенсацій родина не отримала. Хоча Андрій був годувальником. А зарплатня медсестри, якою працює Оксана, доволі скромна. Спочатку думала, що все ж очевидно: звертається дружина загиблого на фронті захисника України, але частенько доводилось розчаровуватись.

— Один із вінницьких воєнкомів просто відмовив мені у спілкуванні, працівниця центру комплектації мене облаяла. Обласні високопосадовці, з яким колись Андрій працював у прокуратурі, співчутливо вислуховували, але, певно, відразу ж забували про мене. Мені навіть доводиться зараз судитися з пенсійним фондом за законне право 15-річного молодшого сина на батьківську пенсію до повноліття.

Хоча, насправді, справа не в грошах. Мені більше не потрібно, ніж гарантувала держава, коли забрала мого Андрія у те пекло війни. Мені дуже болить через інше. Дивлюся, як вручають під час війни державні нагороди артистам, якимось дівчатам, і просто розривається серце. Полковник, старший радник юстиції Андрій Кобилянський загинув страшною смертю, захищаючи Батьківщину. Він без вагань пішов на фронт рядовим солдатом. І віддав у 46 років найдорожче, що в нього було, своє життя. Хіба це не варте належної відзнаки державою його патріотизму? Хіба багато з Вінниччини пішло на фронт прокурорів такого рангу?

Я переконана, що його державницька позиція гідна на відзнаку. Хоча, чомусь місцеві чиновники мене не під­тримали. А прості люди порадили не здаватися, добиватися справедливості. Моя знайома з Крижо­пільщини, мама бійця ЗСУ, Оксана Мадонова-Пушкар допомогла зі зверненням до генштабу. І пару днів назад мені зателефонували з 110 бригади, щоб я надала чоловікові документи. Сказали, що мого Андрія мають представити до державної нагороди. Молю Бога, щоб це трапилось. Він заслужив такої шани.

І ще дякую Господу за 25 років, які ми прожили разом. Він був добрим чоловіком, гарним батьком, вдячним сином. Дуже любив садити дерева. На його рахунку, певно, цілий ліс. Десь на узбіччі побачить якийсь маленький саджанець і несе додому. Доглядає, поливає.

Якось наша санітарка у від­ділені каже: «Оксано, мені твій Андрій приснився. Іде з відром і каже, що дуже хоче борщу...»

Я їй порадила зварити борщ і нагодувати якихось чоловіків за спасибі. Жінка зварила страву, нагодувала двох чоловіків. Одного знала, його звати Анатолій, а у другого, незнайомого, запитала, як звати? І заклякла від відповіді. Бо виявилось, що чоловіка звуть Андрій. Думаю, що це знак для мене. Мій воїн і там зайнятий улюбленою справою. Мабуть, поливає дерева...

Мені не дуже хочеться тут плакатись, це війна. Люди різні, обставини різні. Але я дуже боюсь, що після перемоги тисячі солдатських вдів будуть вимушені роками ходити по кабінетах і добиватися справедливості. Боюсь, що їм відмовлятимусь у спілкуванні, писатимуть якісь бездушні відписки, посилатимуть кудись за якоюсь бумажкою, розуміючи, що через цю кляту, жорстоку війну, ті документи вже втрачені безповоротно.

Анатолій Жучинський