Розповів таке, від чого просто мурашки по тілу.

Ось що він розповів:

Військовослужбовець Віктор Попадюк із Хмільника – один із тих захисників, кого Україні вдалося повернути з ворожого полону. Про те, як потрапив у полон, про побачене І пережите Віктор розповів нашому виданню.

– Це сталося в грудні. Я, разом зі своїм побратимом, при виконанні бойового завдання,  потрапив у полон в районі населеного пункту Водяне Донецької області,  – ділиться Віктор Попадюк місцевим журналістам із «Життєвих обріїв».

– Наше завдання полягало в тому, щоб змінити наших хлопців на бойових позиціях, але ми збилися з маршруту і зайшли в тил ворога.

Коли зрозуміли, що заблукали, ми почали шукати дорогу назад, натрапили на якийсь закиданий бліндаж, заховались у ньому, щоб розібратись з маршрутом, але, на той час,  нас уже, мабуть,  вичислив ворог, бо дуже швидко туди прибули ворожі вояки, які взяли нас у полон.

То був найстрашніший день у моєму житті. Спочатку нас відвели у якийсь підвал, обшукали, роздягли і почали бити. Не було ніяких допитів, просто били,  били натовпом, по-звірячому, лопатами, ногами,  у мене на тілі живого місця не було, я уже прощався з життям. Потім один з них, щось крикнув  і мене перестали бити. Той, що кричав, підійшов до мене, обізвав мене нациком і почав ножем вирізати мені на лобі хрест бо йому не сподобався мій чуб. Що відбулось далі передати словами неможливо, просто знущалися обзивали, погрожували та били, так тривало кілька годин.

Я уже точно не можу сказати, але здається то був вечір, коли нас перевели в інший підвал, то був підвал у якійсь хаті. Ніхто з нами не розмовляв, нічого не розпитував, тримали в заперті, годували, як собак, а потім посадили в автобус і відправили у Чечню в місто Грозний,  як згодом з'ясувалось нас передали чеченцям.

Про полон у Грозному особливо немає, що розказати. Весь час нас тримали у підвалі, годували мівіною, давали хліб і чай. В туалет водили раз на добу, вночі, решта часу ходили на бутилку. Зі мною там знаходились 11 наших хлопців.

Десь через місяць нас вивели у велике приміщення, туди привезли інших полонених, загалом було 29 чоловік. Нас вишикували і записали відео, у якому ми звертаємось до Президента України Володимира Зеленського та Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного з проханням обміняти нас на російських полонених. Згодом це відео розлетілось у соціальних мережах в Україні. Мабуть, це стало стартом для нашого обміну. Через кілька місяців я та 29 моїх побратимів повернулись додому в рідну Україну. Це було 16 квітня на Великдень, цей день я вважаю своїм другим днем народження.

Я щиро вдячний усім людям котрі доклали зусиль для нашого з побратимами звільнення, а особливо Вінницькому координаційному штабу з питань поводження з військовополоненими, особисто Юлії Приймак та її команді.

Слава Україні!

Від редакції: Як добре, що Віктор повернувся. Бо і наша редакція свого часу публікувала крик про допомогу доньки Віктора

Дівчина закликала людей поширити відео на якому 29 українських військових, що за їх словами знаходяться у чеченському полоні, звертаються до Президента України Володимира Зеленського та Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного з проханням їх обміну на російських солдат.

На відео мій татко та наші захисники, що знаходяться у полоні. Їхні батьки, жінки та рідні намагаються їм, хоч якось, допомогти. Закликаю вас робити репости та відмічати Президента, Головнокомандувача та інших політиків. Буду вам вдячна!, - написала донька Віктора.

За кілька годин сотні хмільничан підтримали дівчину репостом відео у соціальних мережах з відмітками Володимира Зеленського та Валерія Залужного.

Слава Богу, що ця історія завершилась щасливим кінцем.

Андрій Власенко