У новому офіційному медіа-центрі Вінниччини голова Вінницької ОВА Сергій Борзов дав інтерв’ю «33-му». Ми поставили керівнику обласної військової адміністрації найактуальніші запитання від наших читачів.

Про переоцінку цінностей і переміни у вінницькому спорті, про оборону неба над Вінниччиною і церкви Московського патріархату, про хабарі Борзову і шанси нації… І, звісно, про те, коли закінчиться війна.

«14 липня на власні очі побачив смерть людей…»

— Минуло більше року повномасштабного вторгнення. Скажіть, коли був найбільшим пік тривоги стосовно окупації Вінниччини та найважчий для Вас особисто день?

— Найважчий день за всю роботу, безумовно, це 14 липня.

На власні очі побачив смерть людей та дітей, багато поранених. Це дуже потужно, підступно….

Будинок офіцерів — всі знають це місце. Там дитячі гуртки, концерти, це одна з насичених площ у Вінниці. Вони розуміли, що це масове скупчення звичайних, мирних людей. Попри шок, треба було швидко реагувати… Горіли майже 40 автівок, ніхто не міг під’їхати. Потрібна була велика кількість медичного транспорту, звільнити лікарні від планових операцій (від ракетного удару по Вінниці 14 липня загинуло 28 людей, понад 200 постраждалих, 68 були госпіталізовані, — Авт.)

Хочу особливо відзначити психологів із Вінницького управління МНС. Я бачив, як вони в ті важкі хвилини працювали із рідними загиблих.

У нас все більше таких спе­ціалістів, які можуть надавати допомогу воїнам, велика кількість потребує психологічної реабілітації.

Три ракети — ціна 28 життів…

14 липня у центрі Вінниці на площі Перемоги загинули троє дітей…

Сонячна дівчинка Ліза. Їй було 4 роки.

7-річний Максим разом з мамою в лікарні.

8-річний хлопчик Кирило згорів в автомобілі на парковці, куди впала ракета…

Уже 10 місяців на реабілітації у Німеччині 8-річний Рома зі Львова.

Він втратив маму 14 липня у медичному центрі. Хлопчик пройшов крізь вогонь.

Йшов на світло.

На людські голоси…

«У Німеччині Роман починав самостійно дихати, їсти, розмовляти, — радіє його батько. — Тут він вчився ставати на ноги, ходити, а потім і бігати. За наш час перебування тут Роман переніс 30 операцій…

Роман не лише став на ноги, він почав грати на баяні, відвідувати німецьку школу. А віднедавна також їздить на велосипеді, самокаті та часом може пострибати на батуті.

Хоч, на жаль, то не дається йому так легко, від довгих прогулянок болять ноги, від мануальних занять — пальці. Але Роман вперто і впевнено виборює своє право бути повноцінною частинкою суспільства. Я так ним пишаюсь!».

— Скільки переселенців на Вінниччині?

— У перші дні війни через область транзитом проїхало майже 600 тисяч людей. Шлях був з Київської області. Там, де не могли їхати через Житомир, Бердичів, їхали через Погребищенську громаду, Оратів, Козятин, і дуже великий потік людей був з Умані.

Щоб не перевантажувати Вінницю, підготували місця і в інших територіальних громадах, щоб люди могли переночувати, поїсти, отримати допомогу. Ми зробили кол-центр. Люди казали, де вони знаходяться, по якій трасі рухаються, щоб логістично їм було зручніше, в тій громаді давали номер телефону. У нас найбільший потік людей був через Оратівську і Погребищенську громади. Там ВПО так і залишились. Із загальної кількості жителів Погребищенської громади 23-24% від загальної кількості людей — переселенці.

У Вінниці загалом було зареєстровано 279 тисяч ВПО, але після деокупації Київщини, Харківщини, Херсонщини, Чернігівщини, Сумщини люди повернулись. Тепер у нас внутрішньо переміщені особи з Донецької, Запорізької, Харківської областей. Серед ВПО у нас залишилось більше 40 тисяч дітей, а було 50 тисяч. Вже тисяча дітей народились саме у Вінниці, і це дуже приємно.

— Щодо модульних будиночків, і чи їх планують будувати на Вінниччині?

— Це тимчасове житло. Тому основну увагу зосереджуємо, все ж таки, на забезпеченні тих, хто бажає залишитись жити в області, постійним житлом.

Але у Вороновиці на базі пансіонату плануємо будівництво модульних будинків для людей із інвалідністю. До кінця літа сподіваємось завершити. Це наш спільний проєкт із чеськими партнерами, вони вже погодили проєкт угоди.

«Мене дивує, що облрада не призначає керівника дитячої обласної лікарні»

— Вже оприлюднюються факти, хто в тій чи іншій області мав стати гауляйтером, якби рф окупувала Україну. Як і так звані розстрільні списки та місця концтаборів для українських патріотів, наприклад, на Київщині це мали бути Бровари та Васильків.

А Ви знаєте, хто мав посісти Ваше місце? Скільки на Вінниччині виявлено зрадників? З них серед держслужбовців, правоохоронців та спецпризначенців?

– На рахунок концтаборів я не знаю, де вони мали бути. Але в перші дні війни я спостерігав за всіма відомими особами, які гіпотетично могли б співпрацювати з ворогом. Одні затихли. Інші взагалі поїхали не тільки з Вінниччини — їх було не чути і не видно. Мені це також було цікаво, бо в ті дні ворог рухався дуже швидко, цілими колонами. Ми не розуміли, чи це буде з півдня, чи півночі, чи одночасно. Ще у нас 49,5 кілометра кордону з невизнаною Республікою Придністров’я, де знаходиться 14-а російська армія, її підрозділи чи частини. Ми не могли не зважати на цю інформацію. Їхній план з самого початку був — з’єднатись з Придністров’ям, зробити такий коридор.

Ми швидко підготувались, щоб дати відсіч ворогу. Я не збирався нікуди їхати. Знаю, хто збирався втікати, але це питання до спецслужб, які працювали в ті дні поруч з військовою адміністрацією.

Щодо зрадників, то це справа спецслужб їх знаходити. І вони це роблять.

Ось наведу приклад: у Ладижині після першого обстрілу співробітник ТЕЦ, який приїхав з Луганщини, познімав у місті на відео наслідки і виклав у соцмережі. Далі — нові ракетні обстріли. У результаті — в Ладижині довелось вводити надзвичайний стан воєнного характеру.

Але ми і з цими випробуваннями справились.

Щодо ДРГ ворога, про які активно ходили розмови в перші дні, захвату ОВА, то ми їх там «дуже чекали», але вони чомусь не дійшли. Думаю, здогадуєтесь чому?

Щодо гауляйтерів, то дуже хотів би зустрітись з тим, хто від окупантів мітив посісти моє місце. Поки що така зустріч не відбулась…

— Вінницька облрада не узгоджувала з Вами та про­фільним комітетом призначення керівників театрів? Не враховувала думку колективів та громадськості. Це вимога воєнного стану чи між поверхами, що не раз бувало, протистояння?

До речі, як Ви оцінюєте роздутий штат облради в час війни? Чотири заступники… Люди обурюються, а їхні чиновники кажуть, що у обладміністрації він не менш роздутий. Це так?

— Щодо демократичних виборів і обговорення кандидатур, які призначаються, то ми обов’язково повернемо ці принципи після закін­чення війни.

Але мене, наприклад, як людину, яка мала відношення до управління медициною (С. Борзов очолював Державне управління справами — авт.) дивує, чому досі не призначено обласною радою керівника Вінницької обласної дитячої лікарні.

Нагадую, у нас лише дітей-переселенців 40 тисяч в області проживає.

Цей напрямок просто надважливий. Але в обласній профільній дитячій лікарні після призначення Василя Паненка керівником «Пироговки» досі немає очіль­ника.

Щодо переповнених штатів держслужбовцями, то з часу, коли я на посаді, проводимо скорочення та об’єднання департаментів. Управління спорту, управління культури, департамент освіти — тепер один департамент: гуманітарної політики. Тобто, вже немає трьох бухгалтерів, трьох кадровиків і так далі. І департамент так само виконує свою роботу. Департамент охорони здоров’я ми об’єд­нали з реабілітацією. В нас є місто-курорт Хмільник, де потужна лікувальна і відновлювальна база, для чого дублювати? Вважаю, що потрібно мати ту кількість пра­цівників, які реально забезпечують виконання завдань. У нас на першому місці стоїть департамент з питань оборонної роботи, цивільного захисту та взаємодії з правоохоронними органами, департамент охорони здоров’я — на них більше навантаження. Адже населення області збільшилось на 10%.

Стосовно певних рухів по­літичних сил, які стаються у громадах, виключень з депутатів активних людей, а не тих, хто зник, коли був потрібний, то це компетенція виключно місцевих ТГ. Люди ж бачили, кого обирали. Нехай роблять висновки.

Щодо землі. Держава віддала її тергромадам, щоб вони могли мати кошти від оренди і утримувати громади. А якщо вони цю землю роздадуть, то матимуть постійний дефіцит бюджету. І такі громади з часом просто не виживуть.

Я завжди казав: у реформі місцевого самоврядування є плюси і мінуси.

«Вінницький спорт чекає велика реорганізація»

— Ваша родина зараз в Україні?

— Так, доньки з Києва, як тільки тривога, доповідають: «Ми в метро»…

— Ви очолили у Він­ниць­кій області представництво Олімпійського комітету. Чому? Адже і так працюєте майже цілодобово.

— Я прийняв пропозицію, бо мене не влаштовував стан справ, який досі існував у спорті Вінницької області. На спорт виділяли мільярди з бюджету, проте зі 156 спортсменів, які їхали на минулу Олімпіаду, лише 1 спортсмен був з Вінниці. Це не соромно для Вінницької області?

Спортсмена потрібно підготувати. Потрібно працювати з кожним кандидатом, який може поїхати представляти нашу державу на Олімпіаді. Потрібно займатись системно, тому що це спортивний фронт. Вони піднімають наш український прапор на міжнародній арені. Скільки спортсменів загинуло, скільки пішло воювати на фронт, але ми як держава маємо показати, що в нас є достойні кандидати на золоті медалі. Тому переглянемо фінансову складову, переглянемо підхід до формування тренерського складу спортсменів. Я запросив до роботи Дениса Солоненка, який представляв Україну в Ріо-Де-Жанейро на Олімпіаді. Він сам пройшов шлях до того, як представляв Україну. Він не просто спортсмен, а спортивний функціонер. На презентації під час засідання Асамблеї Відділення НОК України у Вінницькій області показали, скільки за три роки зробили спортивних об’єктів, зданих в експлуатацію на Вінниччині. От якби кожен очільник області за три роки стільки здавав в експлуатацію спортивних об’єктів, повірте, в нас були б всі спортивні зали.

Скажу так: спорт Вінниччини чекають великі реорганізації і переміни…

Я сам займаюсь спортом. Виступав за збірну факультету педуніверситету з бігу на коротких дистанціях. Граю в баскетбол непогано.

Син займається великим те­нісом, середня донька — чем­піонка України і неодноразова чемпіонка Києва з художньої гімнастики. Так що ми сім’я спортивна.

Хабар для губернатора: у суді слухають справу екскерівника «Вінницяоблавтодору»

— Всі знають про рекорди ціни, які побила цибуля. Стрімко здорожчали інші овочі.

Вінниччина споконвічно була центром, де вирощували багато овочів і фруктів. Під час посівної врахували вимоги воєнного часу?

— Ми збільшили кількість овочевих посівів.

Велика частина нашої землі є замінованою навіть там, де вона була деокупована. В країні зменшились площі, де ми можемо зібрати врожай.

Посівних площ на Вінниччині 1,6 мільйона гектарів. Посівна майже на фініші, ми збільшили кількість овочевих посівів, на півдні області сприятливі умови. Можемо збирати гарний урожай. Проблем з пальним, захистом рослин немає. У минулому році із засобами захисту рослин були проблеми, але торік могли зібрати гірший урожай, але він теж був вагомий.

— Батьки та рідні під час мобілізації воїнів продовжують купувати за особисті кошти обмундирування. Це так має бути чи недопрацювання призовних структур? Скаржаться, що воїнам не вистачає авто, а в області тратяться кошти на сумнівні проєкти.

— Кожен мобілізований воїн має бути повністю екіпірований згідно з вимогами сьогодення. Забезпечити цим його мають у частині, куди він направлений для проходження служби.

Але якщо військовослужбовець хоче придбати для себе, наприклад, американські лофери чи надсучасний шолом, інші предмети, то він купує це за власний кошт.

Наголошу, що до нас пос­тійно звертаються військові формування за допомогою. І виділяємо. Але якщо добровольці, які хочуть почергувати біля дому, як було на перших порах, захотіли повну екіпіровку, брали її, а потім залишали, то це також неправильно. Форма має бути у воїнів законних формувань.

— Наші читачі нарікають, що в області недостатньо ведеться боротьба з корупцією. Яка доля «Вінницяоблгазу» у зв’язку з арештом Фірташа та врученням йому підозри, інших підприємств, в яких російські активи, акції колаборантів, зрадників?

— Це питання до правоохоронних органів.

«Вінницяоблгаз», як і усі обл­гази, має бути націоналізованим.

Як відомо, керівнику «Він­нницяоблгазу» вручено підозру. (На час написання матеріалу посадовець арештований під можливість внесення застави 188 млн грн, — авт.).

– Вінничани пам’ятають, як вам керівник «Вінницяоблавтодору» намагався дати хабаря, але ви викликали правоохоронців. До речі, на якій стадії ця справа?

– Слухається у суді.

Є ще інші цікаві резонансні справи, які наразі в оперативній розробці, потрібно зберігати таємницю слідства. Обіцяю повідомити, коли настане час.

— Ходили розмови, що Вам ще один високопосадовець, пов’язаний із лісництвом, намагався дати хабаря, це правда?

— Не можу коментувати ваше запитання. Всьому свій час…

— Вінниччина — область, де чи не найбільше храмів Московського патріархату. Як і виявлено чимало літератури та зрадників, навіть митрополит та єпископ.

Інші області вже активно відмовляють у оренді землі, приміщень центрам, які мають зв’язок із окупантом. На Вінниччині це не так. Чому?

Люди скаржаться, що на території управління Нацполіції є церква, але вона спочатку належала МП, а тепер закрита. Чому?

— Коли я був на відкритті пам’ятників та вшануванні пам’яті наших загиблих КОРДівців, познайомився там із молодим і позитивним священником-капеланом. Він там буде тепер служити. Так що це питання знято.

Тепер щодо храмів УПЦ (МП) на Вінниччині.

На території Вінницької області офіційно 2240 релігійних організацій, які представляють 49 конфесій. Для задоволення своїх духовних потреб використовуються близько 1700 храмів, костелів, синагог, молитовних будинків та центрів.

Майже 1360 українських священнослужителів і пастирів та 60 іноземних священників і місіонерів з 17 країн світу духовно опікують вірян.

І місце — УПЦ (в єдності з МП) — 577 релігійних громад, які є юридичними особами (та 337 діють поза реєстрацією);

ІІ місце — УПЦ (ПЦУ) — 495 р.о;

ІІІ місце — ЄХБ — 64 релігійні громади, які є юридичними особами (та 123 діють поза реєстрацією);

ІV місце — ХВЄ — 31 релігійна громада, яка є юридичною особою (та 120 діють поза реєстрацією);

V місце — РКЦ — 120 р.о.;

VІ місце — АСД – 106 релі­гійних громад.

Найбільша кількість культових споруд у Вінницькій області — 817 — продовжує перебувати у релігійних організаціях Української Православної Церкви (в єдності з Московським патріархатом). З них — 643 типових культових споруди та 174 пристосовані під молитовні цілі.

На другому місці — громади Православної Церкви України — 314.

З 2019 року розпочався активний процес зміни підлеглості релігійних громад: з УПЦ в єдності з МП до ПЦУ — 139.

На сьогодні завершено 440 реєстраційних дій щодо реєстрації статутів РГ у новій редакції у зв’язку із зміною підлеглості, що стосується ПЦУ.

З 24 лютого 2022 року і по сьогодні — змінили підлеглість близько 150 релігійних громад, завершили процедуру, тобто зареєстровано близько 90 ре­лігійних громад, решта готує документи.

Щодо рішень обласної, міських, селищних та сільських рад. Рішення органів місцевого самоврядування про заборону діяльності УПЦ не можуть створювати юридичних наслідків та є політизованими, відповідно до ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації» — діяльність релігійної організації може бути припинена лише за рішенням суду за наявності відповідних підстав.

Прийняття рішень органами місцевого самоврядування про позбавлення релігійних громад УПЦ права користування земельними ділянками — можливе лише за умови доведення порушення норм Земельного кодексу України.

Але інша справа, коли релі­гійний орган має духовний центр в країні окупанта.

Тому спецслужбам треба і далі працювати, щоб виявляти колаборантів у цих церквах, а людям проявляти ініціативу щодо переходів. Законних та цивілізованих.

— Якщо вже зайшла мова про небесне і земне: чи на­дій­на на Вінниччині ППО, щоб вистояти?

— Вінниччина дуже швидко реагує на повітряні загрози.

Маршрут ракет так прописують росіяни, що він пролягає по руслу Дністра. Між кордоном України і Молдови. З території Придністров’я залітають теж. В нас область дуже швидко реагує на повітряні загрози. Цю їхню систему вже вивчили, хоча вони і змінюють тактику атак.

Прошу всіх жителів області не заявляти про роботу ППО, тому що це сигнали для ворога, дуже багато інформації ворог бере з відкритих інформаційних джерел.

Думаймо про себе і всіх!

— Коли, на вашу думку, закінчиться війна?

— Я як історик процитую Ярослава Грицака: «У світі є близько двох тисяч народів — і тільки двісті націй. Шанси народу стати нацією досить невисокі: 1 до 10. Це дуже низький шанс.

…Нація — значно складніший конструкт.

…Українці використали свій шанс у винятково невигідних ситуаціях. Нагадаю: Валуєвський циркуляр, Емський указ, насильство, яке ми бачили у Другій світовій війні, і все інше: наші шанси стати нацією були дуже невисокі як статистично, так і історично. Зважаючи на перешкоди, які стояли перед українцями, можна вважати це справжнім чудом.

В українській історії було принаймні три періоди, три фази, коли українці реально зникали, коли про зникнення цієї групи говорили як про доконаний факт. Це кінець 18 століття, коли після ліквідації козацької держави козацька еліта активно інтегрувалася в російське дворянство. Нагадаю, тоді головним образом була розрита могила — тобто Україна, яка похована, яка прекрасна, красива, героїчна, але це вже минуле, в майбутньому цього не буде. Її можна оплакувати, вона варта найтепліших споминів — але вона померла і її не воскресити.

Другий момент — 1860-ті, коли в Російській імперії видали Валуєвський циркуляр, який сказав, що українців, української мови нема, не було і не буде — і тоді ж тут, в австрійсь­кій Галичині, перемагають москвофіли. В умовах, коли у двох частинах України перемагає російський проєкт, шанси на появу українського проєкту були майже нікчемні.

І третій — у кінці 1970-х чи на початку 1980-х навіть у Львові було відчуття, що справа погана.

Коли бачиш оцей перелік подій, то розумієш, що національна стійкість українців є навіть вищою, ніж стійкість українців як народу.

… Чому? Бо є люди, які не звертають уваги на нібито об’єк­тивний стан історії, а починають розвивати свої проєкти, які йдуть проти історії.

Ми маємо два елементи стій­кості — стійкість виживання і стійкість самовираження, стійкість народу і стійкість нації. Зараз можливий третій елемент стій­кості: або життя в умовах апокаліпсису — або (і це най­більший виклик) перетворення цієї стійкості в стабільний розвиток, сталий розвиток. А це ключовий момент стійкості і в Україні, і у всьому світі — чи ми зможемо витримати такий темп без катастрофи. Історики вважають, що цей стан переходу триває більш-менш п’ятдесят років. Ми вже тридцять років маємо. Але не скажу, що лишилося двадцять років, бо є ефект війни, війна прискорює багато речей. Виклик залишається той самий: стійкий розвиток перевести в сталий розвиток. Іншими словами, спасти себе і спасти людство…»

— Скажіть, а у цьому році війна закінчиться?

— На мою суб’єктивну думку, думаю, що ні.

Спілкувалась
Тетяна Редько

Коли верстався номер газети, СБУ повідомила про підозру віцеадміралу рф Віктору Соколову, який наказав обстрілювати Україну «Калібрами» з Чорного моря.

Посадовець причетний до масованих російських ударів по цивільних об’єктах України — особисто віддавав накази щодо регулярних бойових пусків крилатих ракет 3М14 «Калібр» по енергетичній інфраструктурі нашої держави. Зокрема по об’єк­тах у Вінницькій області.