“Мєнти не знайдуть… Бо цвєтний метал кришує ес-бе-у…” – такий чорний гумор гуляє нині Уладівкою.

17 червня був в Уладівці… Радість зустрічі з рідними з нагоди 61-річчя шлюбу моїх батьків була затьмарена звісткою про те, що з пам’ятника Скорботній Матері вандали обдерли кольоровий метал, а на додачу ще й відбили голову.

Чого-чого, а такого від земляків не очікував.

Уладівка завжди була специфічним селом, але ніколи не була пунктом, населеним вандалами.

Соромно… Соромно за дикість якихось виродків, які своїми вчинками ставлять хрест на своєму селі.

Але… Але, думаю, чи могло бути по-іншому? І розумію, що до того ми послідовно йшли і селом, і областю, і країною.

Якісь вандали  з Віноблагролісу залишили пеньки на місці колгоспного лісу.

Якісь вандали викидами зі спиртзаводу отруюють повітря і воду.

Якісь вандали порізали в брухт цукрозавод.

Список продовжувати? Мабуть і цього досить.

Серед моїх знайомих і друзів багато впливових високопосадовців Вінниччини.

І саме до них я хочу звернутися з проханням дати прочуханки правоохоронцям і знайти цих негідників, хто б там не кришував той злополучний “цвєтмєт”.

Бо всі знають, що в селі це – “як два пальці об асфальт”…

P.S. Я розшукав свій допис тридцятирічної давнини… Що з нами усіма сталося за такий короткий проміжок часу?

Обеліск

У день сорокаріччя Перемоги, 9 травня 1985 року в селі  Уладівка  на Вінниччині, на найвищій горі над Південним Бугом відкрито пам’ятник Скорботній Матері. Символізуючи і шануючи святі материнські почуття, пам’ятник став по-суті „візитною карткою” цього мальовничого подільського села. Мого села.

– Скільки весен промчалось з тих пір!
Скільки років…
А краще б не знати…

Це виходить і будить свій двір
На світанку засмучена мати.
І долоню несе до чола,
споглядає на шлях сумно ока:
не вернувся з війни до села
син з далекого, димного року.

– Скільки ж їх не вернулось з війни ?!.
Повернутися б, жить, працювати…

Та лишились навічно вони
у строю.
Назавжди… Бо солдати.

* * *
Вічна доля наших матерів:
вірити, надіятись, чекати…
Скільки листя впало з ясенів!
Скільки років посивіло біля хати!

Йде життя…
Час безжально стрімкий.
Зеленіють весною берізки…
( В матерів на могилах берізки.)
Та чекання святе в майбуття
пронесуть крізь роки обеліски.

І своїх найдорожчих синів
буде вічно край кручі чекати
За уладівських всіх матерів
Найскорботніша Мати.
(1988)

Валерій Хмелівський

Від редакції: нам жалілись і інші жителі Уладівки, в яких там залишились батьківські хати, які служать дітям та онукам з міста дачами.

Вони жаліються, що мародери пройшлись їхніми оселями в вкрали все, що має метал.

Причому така ситуація не лише в Уладівці.

В багатьох селах гонитва за метал, який здають у пункти прийому, зносить все, що погано лежить. Це вже стало типовою проблемою. А де дільничні? Де влада?