Тоді ця телестудія «Селбанго» була надпопулярною на Вінниччині. Без перебільшення, всі кращі фільми світу, які були недоступні на той час переважній більшості жителів області та країни, мали змогу подивитись через неї. Її батька, В’ячеслава Кудряшова, засновника та гендиректора «Селбанго», раптово не стало ще молодим, у розквіті сил та планів… Доньки Галя та Оля залишились з мамою. Невдовзі і телестудія припинила свою роботу…
А тепер ми вже зустрілись з Галею як дружиною військового льотчика, полковника Євгена Шкурата. А вони є батьками сина — майбутнього військового пілота…
Я розпитую дружину військового пілота, як воно — чекати з польоту чоловіка все подружнє життя. А доведеться ще і сина…
«Для нас війна розпочалась ще в 2014-му. Отож ми, дружини пілотів, з ними на війні вже 9 років. Причому 24 години. Бо для пілотів немає днів і ночей, є виліт, який може статись будь-коли. І є ми, дружини, які серцем з ними завжди там, коли вони в небі і коли приземляються. Це ж не просто пілоти, це військові пілоти… І розумієте, яка небезпека на них чатує в час війни…
Найважче мені було в 2014-му. Мій чоловік — льотчик транспортної авіації полковник Євген Шкурат – ще в 2014 році за особисту мужність і героїзм, виявлені при захисті України, був удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня. А другим орденом «За мужність» ІІ ступена у 2021 році Євгена нагородили за евакуацію людей з Афганістану, коли там владу захопили таліби. Влітку 2022 року Євген зі своїм екіпажем наважився летіти до Миколаєва і виривати буквально з-перед очей ворога великий транспортний військовий літак Іл-76. Але Євгену з колегами вдалось врятувати залізну пташку.
До 2013 року мій чоловік був командиром авіаційної ескадрильї 456 бригади військово-транспортної авіації, своїх підлеглих привчив до гасла: «Авіаційна ескадрилья — найкращий підрозділ», і навіть зараз, коли вони зустрічаються на аеродромах, вони так вітаються.
Це бригада, екіпаж якої під керівництвом військового пілота, вінничанина Дмитра Майбороди здійснив подвиг у липні 2014 року, коли відвели літак від падіння на територію рф. І ще тоді робили все, щоб завадити повномасштабній війні.
Тоді пілоти, в складі яких був і мій чоловік, дні і ночі здійснювали бойові вильоти, щоб доставити військових, озброєння, здійснити матеріально-технічне забезпечення, забрати поранених… А це ж треба було літати і за лінію фронту.
Для нас, дружин, найстрашніше чекати чоловіків із таких польотів. Бо ж до вильоту екіпажу Дмитра такий виліт робив мій чоловік…. І не один раз вилітав на завдання вже після повідомлення про загибель Дмитра Майбороди та його помічника Дмитра. Ми дружили з сім’єю Дмитра Шкарбуна, тому для нас це була важка втрата. Потім ще був порятунок інших членів екіпажу, пілотів, яким командир наказав катапультуватись. Вони вижили і залишались на окупованій території. І їх врятували, переправивши через лінію фронту.
І це був не один такий трагічний випадок…
А ще було страшно, коли транспортні літаки служили ретрансляторами для зв’язку із частинами, які були відрізані від основних сил і потрапили в оточення. Пілот мав злетіти і над потрібним квадратом у небі тримати 4 години літак, висіти, доки закінчиться пальне. А потім його змінював інший.
Це був єдиний зв’язок із такими частинами, і пілоти рятували життя тисячам, іноді віддаючи власне.
Бо це ж як пташка… Висить у небі… Вистрелити бажаючих хоч відбавляй… Тоді саме і сталась трагедія із збитим терористами «Буком», привезеним з рф, малайзійським пасажирським літаком…»
Я ділюсь з Галею, що мені закарбувались у пам’яті відвідини пам’ятника геніальному письменнику, творцю «Маленького Принца» в Ліоні, що у Франції, Сент-Екзюпері, який був військовим льотчиком і воював.
«Перед вильотом на війну він написав своїй дружині послання: «Виткай для мене плащ для кохання, Консуело, і жодна куля не зачепить мене»…
І мій чоловік Євген, хоча й пілот-інструктор, а таких вважають найдосвідченішими асами неба, міг би бути чудовим письменником. Нашим діткам може сам вигадувати казки, дуже любить з ними гратись, старший син часто просить батькової поради.
Нашим оберегом татка і тим, що я не втратила глузд за цими чеканнями, особливо у воєнний час, є наші дітки.
Ось саме війна вплинула на те, що ми народили ще двох синочків. І тепер у нас четверо дітей. Троє синів і донька. Двоє старших — син Володимир, курсант 3-го курсу Харківського льотного вузу, і донька Анна. Та молодші, з різницею в 12 років: Артем, йому 7 років, Денису чотири.
Зрозуміло, що мій чоловік, як і інші пілоти, виконував небезпечні для життя польоти. Його подвиг оцінила Україна, і він нагороджений найпочеснішими нагородами.
Але в перший рік війни сказав, мовляв, я не знаю, що мене чекає попереду, але я ще недостатньо зробив, щоб залишити слід на своїй землі. Ми маємо мати ще сина. А коли народився син, зрозуміли, що йому потрібна компанія…»
«Мій чоловік служив у різних підрозділах і містах, бо ж ви розумієте, це авіація…»
Але мені чомусь найбільше запали спогади про те, як він служив у Мелітополі.
«Ми хотіли перебратись туди разом із сім’єю. Найняли квартиру, намагались адаптуватись у місті… І вийшло, що наші діти тут будуть білими воронами. Бо ж вони спілкуються виключно українською, а там всюди, навіть до повномасштабного наступу, була виключно російська.
І тому я з дітьми залишалась жити у Вінниці.
Але Мелітопольська бригада дала можливість побачити світ, Євген перевчився на Іл-76, навчився вести радіообмін англійською мовою. Саме Євген із колегами, військовими льотчиками України, здійснював перевезення пального на арктичну станцію Міноборони Данії в Гренландії, здійснював перевезення миротворчого контингенту в Конго, літав у Китай, Америку, країни Європи та Африки.
Ми всі гордимось Євгеном. Бо ж ви розумієте, що батько став прикладом для сина і він також пішов у військову авіацію. Щоб започаткувати вже нашу сімейну династію. І свій вибір Володимир зробив вже в час війни, розуміючи всі ризики.
Я і чоловік розуміємо і поважаємо його вибір. Як і важливість його та його ровесників місії — служити народу України. Особливо тепер, коли війна…
Але моя найзаповітніша мрія як матері та дружини пілотів, все-таки, щоб мої хлопці і всі пілоти України захищали мирне небо над нашою незалежною країною. А всі сини і доньки щоб повернулись живими і здоровими з фронту із такою довгоочікуваною перемогою».
— Чи не мріяли, щоб, як інші, виїхати з країни, коли небезпека? У вас же четверо дітей. Як тепер модно казати, чоловік виїзний?
— Та ніколи в житті.
— Свого часу на телестудії «Селбанго», якою керував твій батько, працювало чимало високопоставлених відставників з армії, їхніх родичів. Тебе тоді вважали, як кажуть, «мажоркою». Вас з чоловіком, його родиною, саме через них познайомили батьки?
– Та ні! Ми з чоловіком познайомились випадково, від слова зовсім випадково.
Моя подруга запросила мене на день народження. Ми прийшли у ресторан «Метро», що в центральному універмазі. Сіли за столик. Але відвідувачів було багато. Тому офіціантка попередила: якщо будуть люди, то підсадить до нас когось. А тоді це був день Військово-Повітряних сил. Він традиційно відзначається в останню неділю серпня. Ось і підсадили до нас компанію військових льотчиків.
Ми з Євгеном познайомились… Але ж тоді мобільні телефони ще не були так розповсюджені. То він попросив домашній. Я дала… Але, як знаєте, святкування такі закінчувались купаннями у фонтанах. Молоді офіцери так само «відірвались»…
То коли задзвонив телефон, грішним ділом подумала, що викликають до правоохоронців як свідка «хуліганки»… (сміється). Але телефонував Євген. Так ми стали зустрічатись. І вже не розлучались. Це було в мирний час…
— Знаєш, тоді на телестудії «Селбанго» були деякі співробітники — відставники армійські та спецслужб. Ми ж працювали з твоїм батьком В’ячеславом Кудряшовим, особливо пам’ятаю там дружин генералів. Ці генерали перевелись тоді до Москви. Не знаєш, вони зараз воюють проти України? Іхні діти?
— Наприклад, пам’ятаєте, фонотекою у студії завідувала одна дружина генерала, Світлана. Її чоловік був заступником командуючого 43-ою Ракетною армією. Ну, тією, до якої входила вся наша ядерна зброя. Він перевівся служити до Москви. Як розумієте, його туди забрали, бо ж він знав всі таємниці і що ще можна десь підібрати та обміняти чи скупити. Знаю, що він не раз ще сюди приїздив. Але вже діяв в інтересах рф, як їхній генерал…
Галина Шкурат не може бути просто дружиною полковника-пілота. Тому завжди шукає для себе власну справу.
Ось у будинку почула обурення мешканців завищеними тарифами, списаннями підозрілими на дуті послуги. Почала рахувати, співставляти все у їхньому ОСББ і побачила, що тут ведеться непрозора бухгалтерія… Люди побачили зловживання, вибрали головою ОСББ Галину В’ячеславівну. І тепер вона розкопує всі ті зловживання, допущені керівництвом, яке було до цього.
— Знаєте, не всі голови ОСББ, як виявилось, сумлінні. Коли я побачила, як за косіння трави люди вдвічі переплачували, за всякі ремонти, то навіть дещо розчарувалась у такому нововведенні. За справедливістю ми звернулись до суду. Трохи важко дається нам добитись правди. Навіть адвокат, перш аніж братись за нашу справу в суді, роздумував.
Але взявся. І зараз я прошу і редакцію «33-го», і всіх інших небайдужих людей підтримати нас.
Давайте тут, у відносно мирному житті тилу, утверджувати правду та боротись проти корупції. Доки наші пілоти тримають небо для нашого тилу і на лінії фронту наші ЗСУ зупиняють рашистську орду.
Мирна і переможна Україна має стати справедливою країною.
Спілкувалась
Тетяна Редько
